Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Кожний взяв свою тарілку й поніс до вітальні, сіли навпроти один одного за довгий стіл.

Картопля трохи недоварилася, треба було довше потримати на вогні. А риба засмажилася ідеально.

— Смачно, — промовив Вістінґ.

У його телефоні бренькнула смс-ка.

— А я свій мобільний вимкнув, — сказав Мартін і роззирнувся навколо. — Як на мене, тиша тут найліпше, що може бути. Вдома я часто вечеряю перед телевізором, а тут відключаюся від усього.

Вістінґ усміхнувся, глянув на дисплей. Смс-ка прийшла від «Ліне.»

— Це Ліне, — вибачливо пояснив він.

«Хотіла лише побажати тобі приємного відпочинку, — писав Гаммер. — На всі вихідні прогнозують гарну погоду. Вітання Мартінові.»

То був код. Вони умовилися, якщо Гаммер чи Стіллер матимуть важливе для нього повідомлення, вони спершу напишуть що-небудь про погоду, і це буде сигналом, що наступне повідомлення не призначатиметься для очей Мартіна.

— Тобі вітання, — сказав Вістінґ і відписав: «Гарних вихідних».

Він сидів, тримаючи в руці мобільний. Наступна смс-ка прийшла так швидко, що, певно, була заготовлена заздалегідь. «МГ має справжню зброю. Нелегальний „Ґлок 34“ з набоями».

Мартін вийняв з рота риб’ячу кістку. Вістінґ глянув на нього, потім знову на дисплей. Він не знав, як Гаммерові й Стіллерові вдалося про це довідатись, але здогадувався, що це якось пов’язано із з’ясуванням купівлі пневматичного пістолета. Хай там як, а придбання справжньої зброї означало лише одне: Мартін почувався загнаним у кут і чогось боявся.

— Ліне питає, чи я до кінця прослухав подкаст, — сказав Вістінґ, стираючи з пам’яті телефону смс-ку. — Хоче почути мою думку. Може, послухаємо решту?

Мартін кивнув. Вістінґ увімкнув запис. Вони їли й слухали. Ліне добре зуміла відтворити картину. Частково сама переказувала зміст інтерв’ю, а частково давала оригінальний запис розмов, доповнювала інформацією зі слідчих документів, цитувала газетні матеріали. Подання фактів було добре зрежисоване.

Вістінґ крадькома спостерігав за Мартіном, сподіваючись перехопити найменший натяк на його емоції. Лише під сам кінець передачі він вловив щось таке, що можна було б потрактувати за нервозність. Ліне говорила про торбинку Надії Кроґ, і чи взяла вона її з собою, коли втекла з вечірки. Мартін незграбно наштрикнув шматочок виделкою, вона висковзнула йому з рук і впала на підлогу. Скрипнув стілець, коли він нахилився за виделкою. Ліне анонсувала наступний епізод, у якому йтиметься про листи викрадачів. На тому програма закінчилася.

Вістінґ вимкнув запис на телефоні. У батареї ще залишався 21 % заряду. Перед від’їздом він так закрутився, що не встиг її зарядити. Голосовий зв’язок зужив надто багато струму.

— Що скажеш? — запитав він.

— Вона молодець.

— Я б цим не обмежився, — усміхнувся Вістінґ. — Сказав би щось про зміст програми. Відчуваєш, що Надія Кроґ стала ближчою?

Мартін відсунув порожню тарілку.

— Так.

— Тобі цікаво довідатися більше про викрадення? — допитувався Вістінґ.

Мартін ковтнув пива. Банка спорожніла, і він зіжмакав її в долоні.

— Трохи якесь дивне враження, — промовив він. — Наштовхує на думки про Катаріну.

Мартін підвівся і, показуючи на Вістінґову бляшанку, запитав:

— Хочеш іще?

— Так, дякую.

Мартін перейшов кухню, вийшов на ґанок. Світло гасової ліхтарні затріпотіло на протязі, коли він відчиняв двері. Потім Мартін доклав ще кілька цурпалків у грубку. Вістінґ допив рештки пива і взяв нову банку, яку Мартін, сідаючи, шурхнув йому по столу.

Вістінґа охопило величезне бажання, щоб оце, що відбувалося тут, було чимось зовсім іншим: двоє чоловіків у глушині, сидять у хатинці, попивають пиво й неспішно точать ляси про всяке й різне.

— Мені завжди хотілося, щоб одного дня я зумів розповісти тобі, що сталося з Катаріною, — промовив він. — Але ми навіть підозрюваного не зуміли знайти. Ані мотиву, за що їй можна було б бажати зла. Та я вірю словам слідчого, який вчора виступав у програмі про Надію Кроґ на телебаченні. Хтось таки знає, що трапилося…

Пиво зашумувало через верх, коли він зірвав покришку.

— Розслідування вбивства — це не лише пошук злочинця, це ще й полювання за обставинами, які призвели до вбивства.

Вістінґ приклав банку до рота, даючи можливість Мартінові щось відповісти.

— Ти замислювався про причини? — запитав він, коли Мартін так і не озвався. — Хто міг би її викрасти?

Вістінґ вже наважився на майже пряме запитання. Такої ледь не інтимності в розмові годі було й сподіватися десять чи п’ятнадцять років тому, але регулярні зустрічі звели їх ближче, і у відвертих, ба викличних, запитаннях уже не вчувалося нічого дивного.

— Я не хочу про це думати, — відповів Мартін. — На світі стільки божевільних. Людей, які чинять насильство й убивають, а потім позбавляються тіла. Як ота Печерна людина[3] кілька років тому. Скількох людей він викрав і вбив?

Вістінґ кивнув. Сексуальний мотив був найімовірніший. Про Печерну людину вони з Мартіном не раз дискутували. Серійний убивця, якого розшукували в США. Але він не міг опинитися в Норвегії до 1990 року, тож ніяк не міг мати й причетності до зникнення Катаріни.

— Я подумав про іншу можливість, — сказав Вістінґ.

— Яку?

Вістінґ на мить замнувся, перш ніж відповісти. Він хотів підвести розмову до того, що Катаріна готувалася до якогось зізнання у поліції і збиралася до в’язниці.

— Помста, — мовив він, мимохідь укладаючи подумки план подальшої розмови.

Чоловіки знову замовкли. Вістінґ мовби давав Мартінові час посмакувати це слово.

— Чи могла вона вчинити щось таке, за що хтось захотів би їй помститися?

Мартін похитав головою.

— Що б такого страшного могла б вона вчинити? Я би знав…

— Може, і так, — кивнув Вістінґ. — Але є одна річ, про яку я постійно думаю і якій досі не знайшов пояснення.

— Яка річ?

— Її валіза.

— Що не так з її валізою?

— Не забувай, це всього лиш припущення… Але я думаю, що вона спакувала валізу для в’язниці.

Жодної реакції Мартіна. Якщо він вперше почув про щось подібне, то мав би почати розпитувати.

— Вона поклала чітко визначену кількість одягу, — розповідав Вістінґ, не дочекавшись відповіді від Мартіна. — Вміст валізи відповідає переліку дозволених у в’язниці речей. Вона бачила такий список, коли заходила до Стайнара Вассвіка. Знала, що дозволено, а що заборонено брати з собою, і скільки одиниць дозволеного можна взяти.

Вони сиділи при світлі гасової ліхтарні, по обидва боки столу, і дивилися одне одному у вічі — майже як у кімнаті для допитів. Якби ролі були вже розподілені між Вістінґом як слідчим і Мартіном як підозрюваним, це був би слушний момент приперти його до стіни, бо Мартін мусить знати, для чого Катаріна пакувала валізу. Але в цій ситуації достатньо