Читати книгу - "Медлевінґери"

Нісс спантеличено кивнув.

— Тут усе таке інакше, — пригнічено мовив він. — Таке величезне. Таке розмаїте. Таке гамірне й шалено швидке!

З одного візка по той бік вулиці вискочила молода вродлива жінка. Швидко зиркнувши ліворуч, потім праворуч, вона кинулася бігти через вулицю.

— Уперед! Біжімо за нею! — Моа схопила Нісса за руку й потягла, не відстаючи від людської красуні ні на крок.

— Навіщо? — прошепотів Нісс, але на тій вузькій вулиці стояв такий неймовірний гамір, що Моа його й не почула.

— Та стара сказала, щоби ми ходили з нашою матір’ю! — на бігу пояснила дівчинка. — Та бабуся! Чи ти вже й забув? — Завдяки вуличному гамору жінка, не розчувши цих писклявих слів, бігла собі далі, не здогадуючись, кого веде за собою. — Оце тобі й наша мати!

— Що-о? — протягнув Нісс. І тоді збагнув. — Ну й розумниця ж ти, Моа! — сказав, дивуючись. — Видно, що ти будеш лі-феєю!

Коли Ліна запропонувала й сьогодні зайти до нього, щоб допомогти з англійською, Йоганнес спочатку зрадів. Але наступної миті зрозумів: ні, в жодному разі не можна запрошувати її додому! Адже вдома на нього чекали Нісс і Моа, а якщо Ліна не втримала історії з Кевіном у таємниці, то й про двох крихітних прибульців неодмінно розпатякає. Насамперед — Томасові. А як потім учинить Томас, того взагалі неможливо передбачити. Ні, Йоганнес мав захистити Нісса й Моа від будь-якого лиха, нехай навіть завтра його домашні завдання виявляться не так блискуче виконаними.

— Знаєш, я вирішив: спробую сьогодні зробити англійську самостійно! — хоробро заявив він. — Сама знаєш, що в голові лишається тільки те, чого досяг власними зусиллями. Так і Брітта завжди каже.

Ліна недовірливо подивилася на нього.

— Тобі й справді не потрібна моя допомога? — запитала вона.

Йоганнес труснув головою.

— Сам упораюся! — сказав він.

Ось чому він поволеньки, нога за ногою, чимчикував додому сам-один. Перед їхнім під’їздом стояла вантажівка з бортовою платформою.

— Та невже! — злякано вигукнув Йоганнес.

Бічний борт машини був опущений, і молодий робітник у комбінезоні й з товстими шкіряними рукавицями на руках подавав панові Покашиїнському плити для доріжок.

— Досить! — крикнув пан Покашиїнський. — Тепер занести у підвал!

Робітник зіскочив із кузова на землю і підняв кілька плит. Потім слідом за паном Покашиїнським поніс їх у будинок. Йоганнес ледве встиг заскочити в під’їзд, як двері за ним загрюкнулися.

— Ви знаєте куди! — кинув пан Покашиїнський через плече. Робітник не відповів, але мовчки потюпав за ним по східцях, що вели до підвалу. Йоганнес вискочив на кілька сходинок вище — на другий поверх. Там чекав, що буде далі.

З підвалу долинали звуки, що свідчили: там обережно складають плити на підлогу. Потім хлопчик почув, як обидва знову підіймаються нагору. Ступив крок назад, ховаючись за поруччя, а тоді зиркнув униз.

— Ви ж самі бачите! — пирхнув пан Покашиїнський. — Цих буде замало! Нізащо не вистачить!

— їх саме стільки, скільки ви замовили! — сердито заперечив молодик. — Скільки клієнт замовить, стільки я й…

Двері під’їзду зачинилися за ними, і Йоганнес шаснув до підвалу. Ввімкнув світло. Де ж Покашиїнський поскладав ті свої плити? Свою частину підвалу він оббив чорним пластиком, аби ніхто туди не зазирнув. Однак Йоганнес чомусь був певен, що сусід не там складає свої плити.

І тоді побачив на підвальній підлозі чорні сліди. Та чорнота була невиразна, ледь помітна, але могла означати тільки одне.

— Склад вугілля! — прошепотів Йоганнес.

У кінці проходу були брудно-сірі металеві двері, що вели до приміщення, де колись, ще як у квартирах не було центрального опалення, мешканці зберігали вугілля. Якось, коли ті двері стояли відчинені, Брітта показала синові цю частину підвалу: маленькі, відгороджені дротяними сітками відділення — на кожного наймача, аби не крали вугілля одне в одного, а на підлозі одвічний шар вугляного пилу. В інших підвалах були заґратовані вікна, а це натомість було оснащене жолобом, по якому у підвал вуглярі засипали вугілля. Опісля цей отвір заклали металевою плитою, тож, коли зачинити коридорні двері, тут було темно, мов у шахті. Йоганнес тоді відчув, як йому наче мороз пішов по шкірі.

— Добре, що нам більше не потрібне вугілля! — сказав він тоді Брітті. — Закладаюся, що ти би мене ганяла сюди по вугілля, і мені було би страшно!

— Як добре ти знаєш свою маму! — задоволено відповіла Брітта, і вони пішли звідсіля нагору.

Відтоді це приміщення пустувало. Разів два Брітта зверталася до власника будинку з пропозицією зробити велосипедну стоянку, але відповіді жодного разу не отримала. Аж знову знайшлося застосування для цієї частини підвалу.

— Плити для тераси! — прошепотів Йоганнес. — Яке паскудство!

Він подумав про Поллілі та про літні сніданки в садочку…

І саме тієї миті, коли він хотів піти нагору, підвальні двері розчахнулися. Зляканий Йоганнес аж тепер