Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

їх на слабкості, чого я спостерігати дуже не люблю. Мені цікаво інше — коли люди, навпаки, вистоюють на слизькому тонкому льоду спокус, і з того викрешується ота ірраціональна іскра резистансу, про яку Кант говорив: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.

От чому люди, всупереч усякій логіці виживання, «не ламаються»? У цьому сенсі дуже цікава історія Олександра Довженка, якраз прочитала в щойно виданій «Довженко без гриму»: «Між правдою і красою я вибираю красу»… Ніхто ж йому не пояснив, що якщо вибереш красу, то не матимеш ні краси, ні правди. А Довженко ж був геній, — і от що з ним відбувається, коли його, честолюбного й естетствуючого, чекісти «накачують гламуром», — це для нас зараз дуже повчальна історія, раджу прочитати всім, як він страждає й жаліється в щоденнику, що Сталін йому не відповідає на листи… а він же знімав кіно так — «как надо партии», — а тут йому раптом перестав довіряти Сам, яка трагедія! Ця історія читається сьогодні по-іншому, просто-таки як про нашого сучасника — наочно видно механізм «ломки голосу». Так ось, повертаючись до Росії, — сьогодні, в умовах «гламурної диктатури», так само психологічно неможливо робити чесні речі, і мистецтву, і культурі у тому вижити. У ХХ столітті хто найглибше описав тоталітаризм? Британці! Які його нюхали хіба щепоточкою, на рівні «легкої чумки», здалеку — Гакслі, Орвел, Ґолдінґ… Не німці і не росіяни. Тому що коли ти всередині тоталітарного режиму, то вся твоя енергія йде не на вишукування екзистенційних смислів та вибудовування художнього світу, — а на елементарне збереження власного «я», на подолання того самого тоталітарного натиску, який звідусіль тисне й ламає.

Чи є в нинішній Європі чесні інтелектуали, питаєте? От не знаю, за останні двадцять років сама позиція інтелектуала в сучасній культурі стала «нішевою», ті, хто «на виду», так звані «публічні інтелектуали» — це, по суті, той самий шоубіз. Проблема, напевне, в тому, що масова культура дискредитувала сам концепт інтелектуальної заангажованої літератури. Останнім оплотом тут були французькі екзистенціалісти й структуралісти, і десь на Сартрі й Фуко воно й обвалилося. Натомість пішов ентертеймент, пацани з гламуром потрапили «в струю» — і почався шоубіз. А звідти вже — один крок до створення фейкової реальності за техніками спецслужб і до управління світом від такого креатора а-ля Сурков, який вважає, що він пише сценарій історії і бере на себе функції бога. Це вже не просто «если Бога нет, то все дозволено», а ще грубіше — «Бога нет», отже, я — бог. …Жити в такому світі трохи втомно, але і в такий спосіб теж може здійснюватись Фортінбрасова місія — стояти за ширмою й ухилятися, щоб тебе теж якимось отруйним клинком не проткнули.

Розмовляв Антін Мухарський. Вибране з наговореного 13. 04. 2014 р.
Ірена КАРПА

— письменниця, співачка, телеведуча. Народилася 1980 року в Черкасах. Закінчила Київський національний лінгвістичний університет й отримала магістерський ступінь з іноземної філології за спеціалізацією «Англійська та французька мови, зарубіжна література» (2003). Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман «Фройд би плакав» (2004). З 1999 року — солістка й авторка текстів гурту «Фактично самі» (з 2007 — «Qarpa»), музика якого є сумішшю індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу. Працювала фотомоделлю, ведучою у розважальному форматі на багатьох телеканалах України. Спробувала себе як акторка («Аутизм», реж. О. Анпілогов, Україна; «Компот», реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно («Kyiv. Limited Edition»). Авторка книг прози: «50 хвилин трави» (2004), «Перламутрове Порно (Супермаркет самотності)» (2005), Bitches Get Everything (2007), «Піца «Гімалаї» (2011), «З Роси, з Води і з Калабані» (2012) та ін. Живе і працює в Києві.

Кілька карт із перемішаної колоди

От зараз я сумую з того, що не мала часу вести Майданівські щоденники — за винятком спорадичних колонок та статусів у соцмережі. Просто не було часу і завжди лишалося щось незрозумілим в цій історії, щось, що повсякчас пересувалося і що було страшно пропустити, занурившись у літери — чи то кульмінацію, чи розв’язку. Тепер же я бачу, що історія в нас явно претендує на сіквел, і варто робити світлини бодай того, що ще не покрилося сірим нальотом часу — обличчя, історії, персонажі, слова. І як добре, що є змога позичити щось у резервах пам’яті живих героїв — тих, хто сам все бачив, відчув, продумав. Я знаю, що з часом на темі Майдану проросте неозорий лан кітчевих спекуляцій, як то було з Помаранчевою революцією. Звісно ж, і цей есей, і будь-який щоденник ризикуватиме потонути в безмежній каналізації кон’юнктури. З іншого боку, ця історія, будучи історією всіх нас, є й особистою історією кожного, чимось таким, що ми на пенсії переповідатимемо внукам. А їм те все видаватиметься героїчною легендою, такою собі давньою передісторією їх достойного, мирного, цивілізованого життя в громадянському суспільстві. (Боже, надіюся, ти чув мій натяк?..)

Одним словом, якщо дні нашого життя уявити як таку собі товсту колоду карт, то можна було б інколи задля розваги чи для профілактики амнезії витягати навмання кілька з них і — дивитися. Інтерпретуючи їх значення чи просто так, «для красоти». Хочете спробувати тут зі мною?

Карта Перша: Україна не (самі знаєте, шо).

Півтора роки тому я вела телепроект «Наші в Раші» про нелегку зіркову долю вітчизняних гастарбайтерів у російському шоу-бізнесі. З погляду журналістики програма була доброю, а от з погляду енергетичних затрат ці щотижневі поїздки до Москви встигли мене дощенту висмоктати вже