Читати книгу - "Судний день"

– Роботи ми не боїмося, пане сотнику, – почув він у відповідь. – Та ми хочемо порадитися. Це наше козацьке право.

Гонта махнув головою.

– Що ж, радьмося.

Зі строю вийшов молодий козак.

– Порадь мені, пане сотнику, що мені відповісти своїй матері.

– А що?

– Моя матір прокляла мене, коли почула, проти кого я в похід збираюся. Два мої брати молодші втекли до Холодного Яру.

Гонта зрозумів, про що говорить цей хлопець.

– І чого ти тут? – запитав Гонта.

– Бо ти, пане сотнику, мені за батька. Я звик слухати тебе й виконувати твої накази, бо ти ніколи не хотів нам кривди, а завжди за рідних синів мав. Тож порадь нам, батьку.

Гонті стало в горлі.

– Сини мої! У кожного з вас своя доля. У кожного домівка, матір, кохана, а у декого вже й діти дрібненькі пішли. Зараз настав дуже тяжкий час: вас примушують битися зі своїми братами. Я не хочу цього. Але ви повинні пам’ятати й інше – наша сила у єдності. Чого варта буде наша сотня, коли розбредемося у різні боки? Кому ми тоді потрібні?

На мить запала мовчанка.

– Кажи, як є, пане сотнику! Не крути!

– Інші сотні вже давно на бік повстанців перейшли!

– Чого тягнути! – залунали голоси з різних кінців.

– Чекайте, – підняв руку Гонта. – Пропоную зачекати. Найлегше розпочати бійню і перетворити наш край на руїну. Подивимося, що скажуть гайдамаки. Коли що, допоможемо. Та якщо вони прийшли сюди різати і вбивати, то мені з такими не по дорозі.

Це було мудро: багато хлопців мали в Умані родину чи знайомих і їм зовсім не хотілося, щоби місто було спалене чи поруйноване.

– Разом ми зможемо захистити свої міста і своїх людей. Хіба ж не в тому була наша присяга?

– У тому, – погодилося багато братчиків.

– Згода! – вигукнуло ще більше грудей.

До вечора уманська сотня була в місті. Сотник Гонта в’їхав на чолі її і городяни їх зустріли криками радості. Губернатор зі своїми наближеними спостерігав за козаками з балкона палацу.

– А цей Гонта хитрий: з’явився в місті не сам, а на чолі своїх лісорубів. Тепер на нього тяжко буде натиснути. Та нічого: добре, що його родина в Умані.

За якусь мить губернатор додав:

– Сьогодні зробимо бенкет на честь захисників міста, запросимо пана сотника. Нехай прибуде Гонта зі своїми старшинами. Решта козаків нехай стоять під Грековим лісом – у місті і так багато народу зібралося.

– Так і сказати? – перепитав один зі слуг.

– Ні. Скажи, що там будемо будувати табір для втікачів, тож козаки нехай допоможуть.

Пан губернатор запросив родину пана сотника до свого дому.

– Нехай поки що тут побудуть. Ну, не селити ж їх у жидівську корчму…

– Не хочу створювати для пана губернатора зайвих клопотів, – спохмурнів Гонта.

– Та ні, пане сотнику. Тепер все місто молиться лише на тебе і твоїх козаків, – ухильно відповів губернатор.

Гонта розумів, до чого той веде. Насправді його дружині і донечкам тут зараз було найбезпечніше. Хто зна, що буде попереду, як справа повернеться? У Росошках вони були беззахисними як перед осатанілими панами, так і перед розбурханим хлопством. Що ж до губернатора, то йому повинно вистачити розуму, аби вберегти родину сотника цілими і неушкодженими.

– Піду до церкви, помолюся, – мовив сотник, зиркнувши на губернатора.

– Але ж прошу. Та ввечері чекаю пана на бенкеті…

У церкві сотник молився щиро і скидалося на те, що святі угодники вислухали його мольби і укріпили його дух, тому що звідти він вийшов набагато бадьоріший. Під церквою, як і завжди, було чимало калік, що просили милостиню, тож Гонті довелося їх усіх обдарувати. Останнім у тій черзі був чернець.

– Чолом тобі, брате Гонто, – сказав тихо.

Сотник не бачив його лиця, бо чернець накинув каптур, однак голос у нього був молодий, а руки – жилаві. Далі чернець припідняв каптур і показав обличчя: це був Бондаренко.

– Здоров, Іване.

Гонта зробив вигляд, що шукає дрібні гроші, Бондаренко ж заговорив.

– Час настав. Ну, що, пане сотнику, ти вже зробив свій вибір?

– Зробимо так: я допоможу вам взяти Умань, якщо ви не будете займати людей. Жодна крапля крові не повинна пролитися у цьому місці.

– Ну, цього я тобі обіцяти не можу.

– Тоді нема про що говорити, – мовив твердо сотник.

Бондаренко зазирнув йому в очі.

– Рубатимеш своїх? Тобі ляхи дорожчі?

– А ви хочете крові? Ні, братці, у мене тут родина…

Бондаренко запхав руку під балахон, дістав звідти якісь згортки. Подав.

– Тут цидулка від Залізняка. Думай, сотнику.

При тих словах запорожець знову натяг каптур на очі, підвівся і