Читати книгу - "Судний день"

снився. А то сьогодні навіть шляхтичі – і то швидше від вас пробудилися, – покепкував з Гонти молодий козак, показуючи на дорогу. Там і справді їхало кілька вершників у шляхетському одязі і завернули на подвір’я сотника Гонти. Не знати чому, але йокнуло серце.

Пани прислали не будь-кого, а капітана королівської кінної з десятьма драгунами.

– Наказ для пана сотника: з родиною та найціннішим добром вирушати в найближчому часі до Умані. Сотні також збиратися там.

Гонта спідлоба глянув на капітана.

– А що такого сталося?

– Про це дізнається пан на місці.

Сотник ще дужче нахмурився.

– Пане, я розумію наказ і підкорюся йому. Тільки до чого тут моя родина?

Капітан помовчав. Його попереджали, що цей сотник не простий, старий лис, і в разі потреби йому можна розповісти всю правду.

– Зайдемо в дім.

– У мене немає таємниць від моїх козаків.

Капітан і з цим погодився. Ще помовчавши, він сказав страшну новину.

– Війна наступає на наш край. Страшна й руйнівна війна. Хлопство, спутавшись із запорожцями та за намовами московської цариці, виступило, щоб розвалити наш державний лад та залити кров’ю землю.

Судячи із тих слів, справи дійсно були непростими – і панство від страху піджало хвіст.

– Невже полчища гайдамаків підступають до Умані? – запитав сотник.

Капітан вловив у цих словах ноти іронії. Він оглянувся. Козаки з увагою дивилися на нього. Він промовив:

– Вони захопили кілька міст, а хлопи і деякі зрадливі сотники зі своїми козаками пристали до них. Вони нещадно ллють кров і стратили вже чимало людей. Можливо, лотри не підуть на Умань, тож мусимо згуртувати сили.

«Заспівали-таки треті півні», – подумав про себе пан сотник, а вголос мовив:

– Що ж, мусимо, значить, мусимо. Жінко, збирайся, їдемо. Хлопці, летіть у всі кінці та збирайте сотню до Умані. Хто має з ким – ідіть прощатися. Решта – за мною!

Не минуло й кількох годин, а бричка в супроводі двох десятків козаків котилася й стрибала по вибоїстій дорозі. У ній їхала молода дружина з малими донечками пана сотника, а сам Гонта їхав поруч на гнідому жеребці. Поспішали. Їхали по голому степу і все навкруги було видно як на долоні. Коли наблизилися до невеличкого переліска, сотник натягнув вуздечку і переглянувся зі своїми козаками. Вони зрозуміли і перевірили, чи налаштовані пістолі і чи легко виймаються шаблі з піхов.

– Чому ми спинилися, пане сотнику? – запитав один з козаків – найменш досвідчений.

– Зазвичай у цій балці гніздиться багато птахів.

– А що нам до них, до тих птахів?!

– Їх не чути, от що. Краще ту балку об’їхати.

Ця пересторога виявилася не даремною – за якусь мить з переліска вискочили гайдамаки.

Козачі коні почали махати головами та топтатися на місці.

– До бою!!! – ревнув Гонта.

Козаки зайняли кругову оборону, проте їх шанси були невисокі – гайдамаків було близько сотні. Та вони не напали – зупинили своїх коней.

– Без наказу не стріляти!!! – скомандував сотник.

На Гонту дивилися десятки мушкетних дул, сам сотник наставив свої пістолі на нападників. Так і застигли. Від гайдамаків виїхав молодий отаман і рушив у бік сотника. Під ним гарцював такий самий гнідий румак, як у Гонти, так само нервово гриз зубами вудила.

– Чолом тобі, пане сотнику! Чолом, батьку…

– Левченко? Невже ти, Іване?!

Коли нападали гайдамаки, то жоден м’яз не здригнувся на обличчі сотника: він лише чув, як зойкнула його молода жінка. Тепер же, коли він побачив Левченка, руки з пістолями враз опустилися.

– Давно хотів побачитися з вами, поговорити. Попрощатися. Нема вже того Івана Левченка, що ви колись знали. Помер. І ви, пане сотнику, і ви, братця… Не було в мене в цілому світі родини, окрім вас. Нікого я так не любив і довіку не забуду вашої дружби і братерства, вашої доброти та щирості. Тепер же зла доля нас розвела, і може статися так, що будемо один одного рубати шаблями, наче закляті вороги. Я хочу, щоб ви знали: прощення не буде нікому, тож і ви мене не щадіть. Прощавайте, брати…

Левченко уже хотів їхати, як раптом Гонта крикнув:

– Чого ж зараз не рубаєш? Чом не ллєш крові братерської?!

Іван оглянувся.

– Простіть мене.

Він ударив нагайкою коня – і вони гуртом погнали степом, аби так само в ньому пропасти, як і з’явилися.

Як тільки стих тупіт гайдамацьких коней, Гонта звернувся до козаків:

– Мені треба до своєї сотні. Розвертаємось!

Слово «сотня» – лише умовна назва. Під проводом сотника Гонти було дві тисячі шабель, всі добре вимуштрувані та укомплектовані воїни, загартовані в походах. Коли Гонта прибув – уже всі були в зборі і чекали його наказу.

Гонта став перед своїми козаками на змиленому жеребці. Вони ніби знали, що він з’явиться, й чекали на нього.

– Добре, –