Читати книгу - "Судний день"

Гонта залишився стояти під церквою, заховавши листи за пазуху. У нього з’явилося відчуття, що хтось за ним слідкує. Оглянувся – позаду стояв богуславський орендар Аврамко. Не затримуючись, Гонта пішов геть.

Бондаренка до нього підсилали уже декілька разів. Чому саме його? Бо колись мати привела малого Івася до сотника Гонти і попросила, аби той взяв його джурою. Гонта послухав, узяв, однак Івась довго не всидів – утік на Запоріжжя.

Згадавши ці часи, сотник лише посміхнувся. Бондаренко, тепер Левченко… Добрі хлопці, орли. Та й взагалі в його сотні поганих не було: не приживалися. Гонта робив із них справжніх козаків, так що його сотня славилася не лише великою бойовою майстерністю, а й високим моральним духом. Недарма ж і пани і гайдамаки так трясуться, аби сотник Гонта стояв на їхньому боці.

Рідних провідати йому знову не вдалося – до вечора командував своїми козаками, котрих кинули на будівництво табору в Грековому лісі. А звідти відразу – на бенкет до губернатора.

– Лотри сюди не посміють потикнутися. Ні, такого не може бути. За нами військо, гармати. Та й шляхти озброєної он скільки! – говорив один з панів за столом, намагаючись потішити не так своїх сусідів, як більше самого себе.

– Усі тікають. У кого добрі коні, то біжать аж за Буг, а там іще далі – до Бару і Кам’янця. Он, до нашої Умані скільки люду прибуває щодня, аби заховатися у фортеці, – відповів інший.

– Лотри напали підло, несподівано. Доки вельможна шляхта змагалася з королем, рабусі показали свої зуби. Та нічого, наші скоро спам’ятаються…

Сотник Гонта на бенкеті нічого не їв, хоч і накладено було наїдків, як завжди, донесхочу. Він потягував вино з золотої чаші та поглядав навколо, перестрибуючи поглядом з одного пана на іншого. Не знати чому, він не побачив тут тих, хто вважався злим ворогом православ’я. Мабуть, принишкли, поховалися по норах. Недалеко сидів ректор академії, якого сотник поважав за його освіченість, військові інженери, переважно іноземці, які ніколи не втручалися у справи між православними й католиками, а ще поважні дідичі.

– Пане сотнику, мабуть, чутки про вашу дружину небезпідставні, – почув раптом Гонта з боку – і його в серце вкололо. Чаша випала з його рук.

«Що з нею?!» – захотілося крикнути.

Поруч з ним сидів старий дідич, його сусід (мав хутір недалеко Росошок). Він був збентежений.

– А що з моєю дружиною? – запитав спокійно.

– Ой, вибачте мені, пане сотнику, я нічого такого не хотів сказати. Просто по нашій околиці чутки ходять, що з вашої дружини досконала господиня.

– А з чого ви взяли?

– Ви ж, пане сотнику, не їсте нічого. Мабуть, ваша дружина готує набагато смачніше, ніж кухарі губернатора: адже ви й крихти зі столу не взяли.

Гонта посміхнувся, йому ніби від серця відлягло. Відколи приїхав, не бачив ще своєї сім’ї – зразу потягли на цей бенкет.

– Та щось, ваць пане, не маю апетиту, – коротко відповів.

У нього і справді в голові крутилося багато думок, тож сотник не знаходив собі місця. У своєму листі Залізняк запевняв його, що повстанці йдуть не для того, щоби грабувати і вбивати, переконував, що сила народна – у єдності. Усе правильно. Міліція була тою силою, що змогла переважити шальки на той чи інший бік. Козаки мали право жити у своїй державі, і за ту державу, безумовно, треба боротися. Що ж до панів… Та пішли вони!

Листа від Залізняка спалив відразу, але там були ще різні вісточки від православних священиків та ченців, котрі зверталися до нього з різними просьбами. Сотник не мав часу читати того всього, тож заховав до часу у кишеню. Що ж йому робити далі? А дуже просто: як тільки гайдамацьке військо підійде – сотник зі своїми козаками роззброїть сторожу і відчинить повстанцям браму. А далі виведе безпечно всіх мешканців Умані – жидів і поляків, – котрі захочуть покинути місто. Навіть Младановича зі всім своїм почтом.

У той же час губернатор уважно спостерігав за сотником, майже не відриваючи очей.

Спираючись на втому з дороги, Гонта швидше залишив бенкетну залу. Він відчував себе не в своїй тарілці, щось муляло козацькому сотникові, і він чим швидше поспішив покинути вельможне товариство. Однак це було зробити не так легко: слуги затримали його у коридорі і попросили пройти на терасу – там його вже дожидав сам губернатор.

– Радий, пане сотнику, що ви приєдналися до нас.

Гонті стало не по собі від такого привітання. Але хоч тут, на свіжому повітрі, він зміг закурити свою улюблену люлечку – і вмить стало легше.

– Я розумію, що пан стомився з дороги, та нам важливо, щоби пан оцінив фортецю, яку ми тільки що закінчили будувати.

Гонта зовсім не хотів зараз спілкуватися з губернатором, тому відповів, причому досить щиро:

– Я бачив фортецю, коли в’їжджав у місто. Мушу сказати, що вона справді неприступна.

Губернатор взяв сотника за лікоть і повів спочатку терасою, а тоді східцями спустилися у садок. Вони розмовляли дорогою про політичну ситуацію, вірніше, говорив губернатор, а сотник слухав.

– Грандіозна робота, чи не так, пане сотнику?

Із цього місця фортечні укріплення було видно дуже добре. Гонта оцінив потужні вали, палісад, бійниці й амбразури, які мали б захистити місто від будь-якого ворога.