Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Таке бувало й раніше, але ніколи — в такій гострій формі.

— Так, траплялося, — несміливо зізналася Еліс, — навіть у дитинстві вона часом робила щось, а потім про це забувала. Спершу я думала, що вона просто так каже, щоб її не покарали. Але потім зрозуміла, що вона не може цього контролювати. — Вона замовкає. — Але вона ніколи не робила нічого, схожого на це.

Лікар склав руки й уважно подивився на Анну, перш ніж задати наступне питання її матері.

— Чи не траплялось у її житті якоїсь травми?

— Травми? — повторила Еліс. — Звісно, ні.

Лікар скептично її оглянув.

— Дисоціативні розлади часто виникають у результаті витісненої травми.

— О Боже, — сказала Еліс.

Психіатр, звівши брови, чекав, що буде далі.

— Її батько, — раптом сказала Еліс.

— Батько?

— Вона бачила, як помер її батько. То було жахливо. Вона його обожнювала.

Анна дивилася на стіну перед собою абсолютно нерухомо.

— Як він помер? — запитав лікар.

— Я пішла в магазин. Він був удома, грався з нею. В нього стався сильний серцевий напад. Від такого помирають миттєво. Вона це бачила. Коли я прийшла додому, було вже надто пізно. Анна плакала й натискала кнопки на телефоні, але вона не знала, які натискати цифри. У будь-якому випадку, це не мало значення — його було неможливо врятувати. Їй було всього чотири.

Лікар співчутливо кивнув.

— Розумію, — сказав він. Якийсь час він сидів мовчки.

Еліс продовжувала:

— Довгий час у неї були нічні жахи. Я не дозволяла їй про це говорити — можливо, це була помилка, але вона дуже засмучувалася, а я намагалася допомогти. Щоразу, коли вона заводила цю розмову, я відволікала її. — Потім мати додала: — Здається, вона звинувачувала себе за те, що не знала, що робити. Але то була не її провина. Вона була ще така маленька. І нам сказали, що нічого не можна було вдіяти, навіть якби швидка з’явилася миттєво.

— Будь-якій дитині було б важко впоратися з таким, — сказав психіатр. Він повернувся до Анни, яка продовжувала його ігнорувати.

— Стрес може тимчасово загострити симптоми розладу. Пропоную вам приходити до мене на регулярній основі, щоб спробувати подолати тривожність, яку ви відчуваєте.

Усю дорогу додому Анна проплакала. Коли вони приїхали, мати обійняла її перед входом у будинок і сказала:

— Усе буде добре, Анно.

Анна не вірила їй.

— Ми скажемо твоєму батькові, що лікуємо тривожність. Про решту йому знати не обов’язково. Він не зрозуміє.

Вони не розповіли йому про те, що сталося у школі. Мати Анни владнала все з батьками інших дівчат із Сент-Мілдреда самотужки.

Відтоді такі епізоди — здебільшого безпечні — коли Анна «губила» час — хвилини, інколи — години, протягом яких вона кудись провалювалася й не знала, що відбувається, повторювалися. Їх викликав стрес. Вона раптом опинялася десь, не знаючи, як туди потрапила, і телефонувала матері, щоб та приїхала й забрала її. Але відколи вона вступила в коледж, такого більше не було. Усе це було так давно — вона вважала, що хвороба лишилася в минулому.

Але, звісно, вона одразу ж згадала про це після викрадення. А раптом поліція довідається? Що як довідається Марко й ставитиметься до неї інакше? Але потім надіслали комбінезончик, і її мати припинила дивитися на неї так, ніби боялася, що це Анна вбила власну дитину, а Марко допомагає приховати злочин.

Тепер поліції стало відомо, що вона нападала на Сьюзен. Вони вважають, що Анна схильна до жорстокості. Весь цей час Анна боялася, що поліція помилково вважає її винною, тоді як вона нічого не зробила. Але є речі, гірші за несправедливі звинувачення.

Тепер Анна більше за все боїться того, що насправді винна.

У ті перші декілька днів після викрадення Кори Анна була впевнена, що її забрав хтось чужий, — то були важкі дні: необхідність протистояти підозрам поліції, громадськості, рідної матері. Вони з Марко витримали це тільки завдяки переконанню, що не винні. Вони зробили єдину помилку: лишили дитину саму. Та не без нагляду.

Але тепер, через те, що сталося іншої ночі, перед тим як вона заснула на канапі, вона сплутала пошуки підтверджень зради Марко з пошуками Кори. Реальність викривилася. Вона пам’ятає, як думала, що це Синтія вкрала її дитину.

Хвороба повертається. Коли саме це сталося?

Здається, вона знає коли. Вона повернулася в ніч викрадення, після того як ударила Кору. Вона загубилася в часі. Вона не знає, що відбувалося.

Усвідомлення того, що це саме вона зробила, тепер майже приносить їй полегшення. Краще думати, що Кору швидко вбила рідна матір, у дитячій кімнаті під поглядом знайомих іграшкових баранчиків, ніж вважати, що її забрав монстр, який діймав її, лякав і мучив.

Анні слід зателефонувати матері. Мати знала б, що робити. Але Анна не хоче телефонувати їй. Мати теж намагатиметься усе приховати, вдаватиме, що нічого не було. Як і Марко. Усі вони намагаються приховати те, що вона зробила.

Вона цього більше не хоче. Вона мусить розповісти поліції. І вона має зробити це зараз, перш ніж хтось спробує зупинити її. Вона хоче, щоб усе відкрилося. Вона більше ані секунди не може витримувати брехні й недоговореності. Їй необхідно знати, де її дитина, де її останній притулок. Їй необхідно останній раз потримати її на руках.

Вона визирає на вулицю з вікна спальні. Репортерів не видно. Вона швидко вдягається та викликає таксі до поліцейського відділка.

Їй здається, що машини дуже довго немає, та вона нарешті прибуває. Анна сідає на заднє сидіння, почуваючись дивно, але рішуче. Вона хоче покласти