Читати книгу - "Погана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Не говори нічого. Ані звуку.
– Я не говорю. Я нічогісінько не сказала.
– І остерігайся vipere, – каже він.
– Чого остерігатися?
– Vipere. Sssss. На сходах, – каже він. Він махає рукою, зображуючи змію.
– Змії? Про що ти говориш?
– Уважно дивись, куди ставиш ноги. Змії отруйні.
Я спотикаюсь у темряві.
– Що, в біса, їм робити на сходах?
– Вдень вони вигріваються на сонці, але іноді засинають. Якщо їх потривожити, вони вкусять. Упорснуть тобі в ногу отруту.
Я вихоплюю з сумки свій тимчасовий телефон і свічу ним на сходи. Вони старі, зарослі бур’янами та пониклими квітами. Ми йдемо повз нескінченні лимонні дерева, томати та оливкові гаї – аромат цитрусу й землі. Побиті круті сходи ведуть у нікуди. Гора виситься на милю, я закидаю голову, але вершини не бачу. Вона зникає в темряві. У мене просто під ногою розвалюється сходинка. Я спотикаюся та впускаю телефон.
ХРЯСЬ.
– Трясця, він, здається, розбився.
Я підіймаю його та пальцем проводжу по порепаному екрану. У мою шкіру впивається скляний осколок. Він такий роздовбаний, що його вже не врятувати.
– Ніно, – кажу я. – Можна взяти твій телефон? Моєму гаплик настав. – Не хочу діставати другий свій телефон. Його я, либонь, теж розіб’ю.
– Мій телефон у тебе. Ти в нього жучка запустила, пригадуєш?
– Не було там жучка.
– Був.
– Це не так називається. Я завантажила застосунок, щоб відстежувати твоє місцезнаходження за допомогою GPS-навігатора.
– Це був жучок, – каже він.
– Як скажеш.
Ми далі деремося вгору в темряві. Ніно не дає мені свого телефона. Він хоче, щоб ми були непомітними. Вважає, що темрява – це добре. Довбані сходи ніколи не закінчаться. Я не підписувалася на цей альпінізм. Хто я така? Його шерпа? Самиця яка? Гавкає собака, і я лякаюся мало не до всрачки. Дрібний дзявкітливий гівнюк, цербереня. Він кидається на дротяну огорожу, його очі яскраво світяться в темряві. Якщо добре подумати, я не люблю собак, особливо такс. Або ось оцього.
Краєм ока помічаю, як звивається щось довге й тонке.
– НІНО. ГЛЯНЬ. ЗМІЯ, – кажу я.
Ніно зупиняється й обертається, потім біжить сходами вниз, до мене.
– Що? Це? Це шланг.
– Ой. А так схоже на змію.
Ми, здається, цілу вічність деремося вгору, доки повітря не розріджується. У мене від нестачі кисню починається гірська хвороба. Груди здимаються, в легенях свист. Я запалюю цигарочку. Чую, як верещать мої м’язи та сухожилки: ЩО ТИ, В БІСА, ПО-ТВОЄМУ, ВИРОБЛЯЄШ? ТИ ВКРАЙ ОТЕТЕРІЛА?
Я відчуваю гострий біль у щиколотці.
– Аааа. Щось мене вгризнуло. Укусило мене, падлюка.
– Що? Де? – каже Ніно.
– Ось. Ось тут. За ногу.
Він повертається та знову біжить до мене, нахиляється, щоб подивитися.
– Ой, ні, почекай. Це жалка кропива.
Він випрямляється.
– Довбана рослина?
– Мені потрібно знайти листок щавлю, – кажу я. – Десь тут він має бути.
– Я ж сказав, щоб ти не галасувала.
Я знову йду за Ніно. Він не надто ласкавий. На мене нападають з усіх боків. Трохи співчуття не завадило б.
Я співаю «Poison» Ріти Ори, просто щоб згаяти час…
– ЧШШШШШШШШШ, – сичить він.
– О Боже мій, ми хоч уже близько? Скільки ще кроків?
– Це просто на верхівці цього пагорба, – говорить він, – і за рогом.
Я однаково більше не можу співати. Мені повітря не вистачає. Тож співаю подумки. Ми ще трохи підіймаємося сходами. Звертаємо за ріг: тіні, демони, земля, дерева, камені та нові сходи.
– То це сюди ми йдемо? – кажу я. – Ми ж у глушині якійсь.
– Так. У тім-то й річ.
Краще б ми залишилися на пляжній вечірці. Ніхто б нас там не знайшов… Узагалі, що ми тут робимо? Висока скеля. Круте урвище. Море б’ється об скелі далеко під нами. Чи він… Він що, зіштовхне мене звідси?
Ніно зупиняється й обертається. Іде до мене. Темно, я не можу розгледіти виразу на його обличчі. Ой, гадство. Що тепер? Він збирається мене вбити? Я знала. Він – диявол.
Я кидаюся на нього. Дістанусь до нього першою. Запобігти простіше, ніж вилікувати.
– ААААРРРРРРРРР.
Заряджу йому коліном по яйцях. Це мій убивчий прийом.
Ніно обхоплює мене за талію.
– Гей! Ти що робиш?
– Нічого. ОЙ. Відчепись.
Він викручує мені руку, заводить її мені за спину.
– Чому ти це зробила? – питає він.
– Не знаю. Я подумала… Подумала.
Я дивлюся униз із краю скелі.
– Я не збираюся тебе зіштовхувати. Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва.
Він зітхає та випускає мене.
Я сідаю. Запалюю ще одну цигарку.
– Я втомилася. З мене досить. – Не дозволю йому більше ґвалтувати мені мозок своїми іграми. – Я хочу знати, що відбувається. Хочу знати, де я є.
– Я вже казав тобі. Равелло, – говорить він. Штурхає мене ногою. – Вставай.
– Я не можу. Я здаюся. – Легені в мене розриваються. Серце шалено калатає. Мій одяг змоклий у морській воді та просочений потом. Я лягаю на спину й розглядаю зірки. О, погляньте, це Оріон? – Просто дай мені померти спокійно.
– Якщо хтось тебе побачить, нам гаплик. Ми будемо в усіх телевізійних новинах: найнебезпечніші злочинці в Італії. Убивати поліцейських не слід.
– Ну, в мене ноги зовсім змучилися, – кажу я. – Ця гора щось надто вже крута.
– Minchia. Ворушись, бля.
Він витягає пістолет і приставляє його мені до шиї.
– Ну, не треба аж так.
– Я тобі казав: уставай, – говорить він. Він тягне мене за руку та ставить на ноги.
Я валюся на нього.
– То ти таки викрадаєш мене.
– Ні, не викрадаю.
– То ти мене захищаєш? Як мило. Страшенно романтично.
Цей хлопець. Як тут не матюкатися. Від нього в мене весь терпець уривається. Але Ніно страшенно спокусливий, коли сердиться. І мені таки подобається його великий пістолет.
– Якщо тебе спіймають, то знайдуть і мене. Ти тепер – моя повинність.
Він притискає дуло ззаду до моєї шиї. Я шкірою відчуваю холод металу.
– Рухайся, хай тобі чорт, доки не розвиднилося.
Я відчуваю його руку на своїй талії. Обожнюю, коли Ніно лютує.
– І все ж, куди ми йдемо? – Сподіваюсь, це місце того варте…
– Бачиш отой балкон на пагорбі? З усіма тими білими статуями? Оце туди ми й прямуємо, – говорить він.
* * *Вілла Чимборне, Равелло, Італія
Я порозтягала всі м’язи на ногах, і, здається, в мене змістився диск, але я зупиняюсь і дивлюся крізь металеві ворота.
– Ого. Що це за місце?
– Це готель, – каже він.
– О Боже мій, він дивовижний, – кажу я, заходячи у ворота.
– Я знаю. Спробуй не висадити його в повітря.
Старовинні ліхтарі осяюють сад золотаво-жовтим світлом. Височіють пальми, і від них на галявину падають химерні тіні. В’ється плющ, вкриваючи стіни. Стоїть старовинна вежа з покришеної цегли, зі сходами, що ведуть до дерев’яних дверей. Я по стежинці йду прекрасним садом, пальцями пестячи м’які, немов напудрені, пелюстки та листя тропічних рослин. Це місце казкове. Нереальне. Тут є фонтан із летючими янголятками. Лілії, троянди та квіти жасмину. У повітрі аромат, солодкий, як різноколірні цукерочки від «Вуліз». На дереві пташка виспівує пісню.
– О, Ніно, я в захваті. Але… чому ми приїхали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.