Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

пам’ятник коштом фірми. Я так розгубилася, що забула запитати, де її хоронитимуть, з музикою чи зі священиком. Схаменулася, аж коли вийшли. Кинулася на балкон. Бачу: заносять Галоньку в білий автобусик з рекламою «Паркет. Лінолеум». Загукала згори: «Коли похорони?» А вони не почули: вітряно було. Подумала, що згодом подзвонять і скажуть. Не подзвонили… А я не знаю, як Галина фірма називається. Нікого тут не знаю…

«Дивно. Дуже дивно! Поважні власники фірми заявляються непрохано на квартиру до якоїсь там секретарки — непоказної, колишньої. Вже з носилками… Фактично викрадають її тіло й ховають… коштом фірми… Як перед тим Сашка?» — подумала Вікторія і запитала:

— А чому вона, власне кажучи, померла?

— Рак. Задавнений… Неоп…опер… — захлипала стара.

— Неоперабельний?

— Ага.

— А в Москву чого їздила?

— Казала: обстежитися в подруги. Вона там у якійсь клініці працює. Поїхала ще нічогенькою, а повернулася… помирати. Й дівчинку нашу зоставила там.

— У неї дитина була? — здивувалася Вікторія, бо чувала, що Галя самотня, незаміжня…

— Була. Дочка Уляночка. У подруги зосталася.

— А чоловік?

— Ой, не знаю, що вам і сказати… Був якийсь… жонатий… Вона його дуже любила, а він… За Уляночкою пропадав… Хіба що пташиного молока в дитинки не було. І про Галоньку дбав: ліки всілякі привозив, у санаторій щоліта виряджав…

— Старик? — запитала Вікторія, і пальці на лівій руці їй затерпли, так наче вона ними у крижаній воді бовталася.

— Не знаю, бо я його не бачила. Коли він мав прийти, Галя мене погуляти спроваджувала. Але, мабуть, не старий, бо Уляночка його не татком називала, а Сашком, Сашунечком, Сашуликом, Сашунятком. Як нема його день-другий, запитує в ляльки-феї: «Де ж це мій Сашунечко?» Телефонувала йому: «Де ти, Сашунько? Я скучила за тобою».

«Це з ними він був в аеропорту!» — здогадалася Вікторія і запрохала в старої води.

Та подала їй кухоль узвару (з холодильника) і вона довго цідила його крізь зуби, аж язик стерпнув, щоб остудити гарячі сльози, що копошилися в горлі, не дати їм піднятися вище й зрадити старій її біль.

У чесного, правдомовного Сашка була ще одна сім’я! Невже у фірмі ніхто не знав, що він любиться з секретаркою? Що має від неї дитину? Тетяна знала, бо ж недаремно кричала: «Втік від тебе! Втік! Втік!»

А стара, ні про що не здогадуючись, тимчасом підливала олії у вогонь:

— Правда, смачний узвар? Це зі своїх яблучок-груш! Три роки тому Сашко той купив Галі дачку з садом, щоб Уляночка свіжим повітрям дихала, фрукти без «хімії» їла…

«Дачку купив Галиній донечці, а від моєї й сліду не зосталося. Пішла зі світу нехрещеною, безіменною, не спізнавши ні материнської ласки, ні тепла батькової руки», — з палючим, заздрісним жалем подумала Вікторія і, покусуючи край кухля, запитала (не так стару, як себе?):

— Де ж тепер… дитина?

— Я вже казала вам: у Москві, в подруги. Вона днями заходила до мене…

— Подруга?!

— Еге. Сказала, що з Уляночкою все гаразд, що вона щаслива. Грошей дала. Обіцяла дзвонити.

— Білява? В чорному плащі, чорному капелюшку?

— Так. Ви знаєте її?

— Бачила якось… А той… батько Улянки… не навідувався?

Стара зітхнула.

— Ні. Навіщо я йому здалася?

— Казали, що він також полетів з ними в Москву.

— Та, наче, ні. Галонька якось потелефонувала мені звідтам, а мала вихопила в неї телефон. Похвалилася, що їй цікаво там, але вона скучає за Сашунею…

— А скільки рочків їй тоді було?

— П’ять. Цієї осені в школу піде. На чужині, при чужих людях, — захлипала стара.

«Ну, годі з мене!..» — подумала Вікторія й підвелася, так і не скуштувавши чаю. — Дякую вам… за правду…

— Постривайте! Я ж маю одягнутися.

— Навіщо?

— Щоб на гробки поїхати. До Галоньки.

— Не сьогодні, ні… Я дуже поспішаю! У мене нарада о десятій…

— А коли? — жалібно протягла стара.

— Завтра! — кинула Вікторія і метнулася до виходу, знаючи, що більше ніколи не переступить поріг квартири, де Сашкові було добре… без неї.

Поверталася додому пішки. Тяла підборами тротуар, аж іскри порскали. Серце знемагало від ревнощів і образи, а думки були хоч і хаотичними, але холодними й прозорими, як осколки фужера, який чоловік розбив на весіллі, випивши шампанське:

— Сашко дуже дбав про коханку…

— Непривабливу, хворобливу секретарку…

— Коли я вмирала в «храмі життя», він уже мав доньку… Або сподівався мати…

— Прикидався, що кохає. А може, й кохав. Обох?

— Продав фірму і відправив родиноньку в Москву, бо потерпав за них…

— З грошима чи без?…

— Убили його тут, в Києві… Найвірніші, найчесніші друзяки. В усіх — куплені алібі.

— Секретарку поховали самі… Без сторонніх людей. З вдячності за те, що та допомогла їм «розкуркулити» Сашка? Чи забоявшись розголосу, на вимогу «сестриці».

— «Сестриця» щось знає про них. Можливо, й сама якимось боком причетна до злочину…

— До слідчого піду, проте, не сьогодні, а коли все обміркую, все зважу. А може, й не піду. Яка різниця, хто вкоротив життя брехунові? Хто запопав його гроші — дружки чи «сестриця»?

— У нього була дитина. Дача за містом. Сад. А я порожня. Я дуплаве дерево. І вже нікого не матиму… Лише будинок, по вінця наповнений тишею.

— Не запалю в ній жодної свічки!

— Не помолюся за нього, двожона клятого!

— Добре, що вони його вбили!

— Шкода, що правда відкрилася аж за рік…

— Я не плакала б… Здала б одну кімнату симпатичному студентикові. Або відкрила бордель для начальників!