Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Дісталася своєї садиби. Почула в себе за спиною волання «швидкої» і підсміхнулася.

— Кричи! Тужся! Дужче! Ще дужче! Проте, намарно, бо тепер я нікого й нічого не боюся… І могилу його не шукатиму. Нехай зотліє там, куди його зарили… Сам-один… Без коханки… Щоб Гальчина дитина не знала, де знаходяться грішні кості її «Сашунчика».

— Й оголошення розвішувати не буду! Дивитимуся щодень з вікна (жива! здорова!) туди, де ви, справедливо розділені-розлучені, всіма забуті, обертаєтеся на порох…

— І розчісуватиму косу, яка ще довго не посічеться, не посивіє, і якщо хтось з вас спробує озватися до мене — прокляну!

Вийняла ключ від хвіртки майже спокійна, зосереджена на одному бажанні: жити без страхів, без журби, без сподівань. Просто жити, як за водою пливти… Тріскою. Стружкою. Опалою пелюсткою. Милуючись хмарами. Цілуючись з садом. Перешіптуючись з хвильками…

Або купити собаку. Крихітного той-пуделя, вкритого тугими сріблястими кучериками, теплими, аж гарячими. Щоб засинав, притулившись до неї, так міцно, щоб вона навіть уві сні чула постукування його малесенького живого серця. Чи великого вайлуватого сенбернара, щоб, лежачи на килимку біля ліжка, хрипко гарчав на привидів, якщо ті закрадатимуться в спальню…

Або, отримавши від «щирих друзів» викуп за мовчання, справді податися в кругосвітню подорож — до ацтеків, майя, гаїтян, нільських крокодилів, морських корів, коал і качкодзбобів…

Жінка без дітей, без чоловіка — це особистість, перед якою відчиняються всі брамки, до стоп якої горнуться всі автостради, дороги, стежини і навіть захмарні шляхи…

А брехня, зрада, підлість? Нехай спочивають на старому кладовищі під пильним оком білих, синіх, фіолетових химер!

Відчинила хвіртку і зауважила на новенькій поштовій скриньці (яку Сашкові подарували в день народження) хрест, намальований чимось… схожим на кров. Обережно торкнулася його вказівним пальцем. Помада?… Масна, яскраво-червона… Як у Тетяни. Може, вона приходила, а не заставши її, вкинула записку в скриньку й позначила її помадою. Або поштарка мазнула? Та ні! Донедавна пошту розносив чоловік, який укидав в скриньку лише квитанції на оплату комунальних послуг. Хто б це міг?…

Може, якийсь далекий друг Сашка, котрий не знає, що той зник, і вдарив вітальну телеграму, а студенточка, яка її принесла, позначила скриньку помадою, щоб привернути увагу господині? Або зловмисник, який заклав у скриньку щось таке, яке може вибухнути від дотику? — подумала Вікторія і сама собі заперечила: «Ні! Отвір занадто вузький для вибухівки».

Відчинила скриньку, вийняла чималий коричневий конверт. Ні марки на ньому, ні штемпеля. Лише напис (Сашковою рукою!) «Вікторії Марценюк (Решетняк).

«Підробка від Химичів або «сестриці», котра має переконати мене, дурну, що Сашко живий», — подумала Вікторія і поклала конверт в торбину.

Вдома переодяглася без поспіху в білий махровий халат, м’якенькі тапки, приготувала собі чай з малиною, запалила цигарку і лише по тому відкрила загадковий конверт. Вийняла три листки паперу, з обох боків списані Сашковим і, водночас, якимось іншим — дрібнішим, жіночнішим почерком. Прочитала:

«Добридень, Вікторіє!» — й підсміхнулася іронічно, тому що чоловік ніколи не називав її Вікторією, лише Вікою, Віконтесою, а коли сердився — Кусею, незрівнянною Кусакою. «Ти не помилилася: Олександр Решетняк справді помер — для тебе і для всіх, хто знав його, і навіть для самого себе. Щез, не зоставивши по собі навіть попелу. Хіба що могила була, але й та вчора під землю запалася… Уклінно прошу в тебе вибачення як за це, так і за те, що так довго не озивався до тебе зі свого іншого, чужого тобі світу: лячно було, ніяково, тому що… ти вважала мене мужнім, а я був боязким і нерішучим.

Я одружився з тобою не з принуки, не тому, що ти завагітніла, а з вірою, що кохаю тебе й кохатиму до смерті. Мене не цікавили інші жінки. Ти була в мене єдиною, була мені найріднішою, тому прошу тебе, згадуй про роки нашого співжиття без відрази й ненависті, принаймні, про ті перші п’ять, коли я журився лише тобою, тішився, що тобі легко і приємно живеться замужем, і не сподівався горя. А воно прийшло (навпіл зі щастям), і я збагнув, що більше не зможу жити так, як жив досі, тому що…

Почну здалека. В юності мої приятелі мріяли стати генералами, видатними спортсменами, директорами підприємств, я ж над усе хотів мати багато дітей, але нікому не обмовився про це, бо розумів, що моя мрія є приземленою і старомодною. Хоча ти й була мені милою, проте я не думав про одруження, але без вагань розписався з тобою, почувши, що ти вагітна. Я зробив би це, навіть якби ненавидів тебе. Заради дитини. Нам не пощастило, проте я не втрачав надії. Коли ти завагітніла втретє, я замалим не щодня ходив у церкву й просив Творця, щоб Він допоміг тобі виносити дитину, подавав усім жебракам, які озивалися до мене, і переказував гроші сиротам. Ти скаржилася, що тобі важко, що немовля спиває з тебе силу й здоров’я, і я співчував тобі, проте не розумів тебе, бо мені замалим не щоночі снилося, що це я виношую наше дитя, мені очищують кров, ставлять крапельниці, мене вимучують аналізами і уколами, але незважаючи на біль (бо мені справді боліло), я чув себе справді щасливим від того, що воно росте в мені, ворушиться, перекидається. Мені марилося, що в мене побільшуються груди і з них капає молоко.

Тієї ночі, коли в тебе розпочалися перейми, я, замість того, щоб забутися, бігав, як навіжений, квартирою, і разом з тобою, виючи від болю, народжував нашу дитину. На світанні, коли мене відпустило, я зрозумів, що ти народила… Більше того, відчув, що дитя живе і що це дівчинка. Я зрізав усі тюльпани, що цвіли в нашому палісаднику, і помчав до тебе. Мене не впустили в реанімацію. Сказали, що ти відходиш від складної операції, яку довелося зробити, щоб порятувати тобі життя. Я кинувся до Майї Пилипівни: «Ви ж обіцяли, що докладете всіх зусиль! Чому не вберегли?» А вона: «Ми робили все, що могли. Завтра я мала кесарити її, щоб уберегти життя матері й дитини. Але