Читати книгу - "Інформатор"

— Давай, Лейсі. Покінчимо з цим, — підбадьорював її хлопець. — У тебе немає вибору.

— Та знаю, знаю.

Вона знову розблокувала гальма і від’їхала трохи назад. Повернула і виїхала зі стоянки, потім зупинилася і перемкнула передачу. Жодна інша автівка не повертала у бік її будинку, проте вона однаково їх боялася.

Усіляко намагаючись підтримати дівчину, Саймон сказав:

— А тепер Лейсі, тобі потрібно відпустити гальма, якщо ти хочеш зрушити з місця.

— Знаю, знаю, — знову пробурмотіла вона.

Машина повільно рушила вперед, потім повернула і зупинилась на вулиці, де майже не було транспорту.

— Зверни тут праворуч, — порадив Саймон. — Там нікого немає.

— У мене долоні спітніли, — поскаржилась Лейсі.

— У мене теж. Тут гаряче, як у пеклі. А зараз повільно їдь. У тебе все чудово виходить. Все добре.

Лейсі повернула на шосе і натиснула на педаль газу. Ігнорувати спогади про останню поїздку було важко, але вона старалась, як могла. Здавалося, те, що вона постійно повторювала: «Все добре. Все добре», їй і справді допомагало.

— Лейсі, ти молодець. Однак було б непогано трохи збільшити швидкість.

Дівчина подивилась на спідометр із позначкою 20 і сповільнила швидкість перед знаком «стоп». Вона проїхала квартал, а за ним іще один. Уже за п’ятнадцять хвилин Лейсі була вдома. У неї пересохло в горлі, а піт так і струменів.

— Зробимо це іще раз? — запитав Саймон.

— Давай через годинку. Мені потрібно полежати.

— Як скажеш. Зателефонуй, коли будеш готова.

Жоден із них раніше не був у Стерлінгу — містечку, в якому жило не більш як 3500 людей, тому потворна будівля суду справила на детективів гнітюче враження. Навряд чи вони захочуть приїхати сюди знову. Майкл поставив свою автівку біля пам’ятника героям війни і разом із Лейсі та Джастіном вийшов з неї. Детективи були впевнені, що за ними спостерігають, тому зумисне пройшли по центральному хіднику і попрямували до головного входу. Чоловіки з такої нагоди одягли темні костюми, так наче прийшли до суду на слухання якоїсь дуже важливої справи. Лейсі та Майкл взяли з собою Джастіна лише задля того, щоб із ними був хтось видний, людина, яка справить враження, що у РСП багато працівників і це серйозна організація.

Лейсі вдягла чорні штани та черевики на низькому ходу. Вона вже не накульгувала, але набряк на коліні ще не зійшов. На ній була бежева сорочка, а на голові — шовковий шарф марки Hermes. Дівчина вагалась, чи варто їй іти на цю зустріч без капелюха, шарфа, чогось такого, що приховувало б її поголену голову та порізи з багатьма швами, які ще не загоїлися. З одного боку, вона хотіла, щоб Клаудія Макдовер побачила, якої шкоди завдала, щоб вона була змушена дивитися на жертву своїх корупційних злочинів. З іншого — самолюбство Лейсі наказало їй приховати шрами.

Вони піднялися сходами на третій поверх до офісу Клаудії Ф. Макдовер, окружного судді двадцять четвертого юридичного округу. В приймальні з ними привіталась секретарка. Майкл назвав себе:

— Мене звати Майкл Гейсмер, думаю, це з вами я спілкувався по телефону. У нас призначена зустріч із суддею на сімнадцяту годину.

— Я її сповіщу її честь.

О п’ятій їх не запросили до офісу; лише через 15 хвилин секретарка відчинила двері й оголосила:

— Суддя Макдовер.

Детективи зайшли до кабінету, і Клаудія зустріла їх вимушеною усмішкою. Лейсі не потисла їй руки. У кутку великої кімнати двоє чоловіків підвелися з-за конференційного столу і представилися як адвокати судді Макдовер. Їхня присутність тут не стала несподіванкою. Майкл іще вчора зателефонував, домовляючись про зустріч, тому суддя Макдовер мала двадцять чотири години, щоб знайти адвокатів.

Старшого чоловіка звали Едгар Кіллбрю. Ганебний адвокат із Пенсаколи був високий і огрядний, одягнений у дорогий смугастий костюм, його тонке сиве волосся було зачесане назад і сягало комірця. Про нього говорили як про людину грубу та різку, його боялися, оскільки він завжди був готовий до бою і дуже рідко програвав справу в суді. Компаньйоном Едгара був Аян Арчер, неприємний тип, який нікому не потиснув руки і просто випромінював упевненість.

У незручній тиші всі зайняли місця за столом. З одного боку сиділа суддя Макдовер, справа і зліва від неї — адвокати. Майкл розмістився навпроти неї, Лейсі та Джастін поряд із ним. Потрібно було переходити до суті справи. Адже нікого тут не цікавили пусті балачки про погоду.

Майкл Гейсмер почав:

— До нас сорок п’ять днів тому надійшла скарга на суддю Макдовер. Ми провели свою оцінку й детально розглянули її. Якщо ми виявляємо, що скарга має під собою підстави, тоді ми передаємо її судді. Саме тому ми сьогодні тут.

— Ми це розуміємо. — різко підтвердив Кіллбрю. Лейсі не зводила очей з Макдовер, вона думала, чи все це правда. Усі ті хабарі в обмін на потрібні рішення; крадіжка у таппакола; вбивство Г’юго Хетча; приватні літаки і безліч готівки, будинки по всьому світу; несправедливе засудження Джуніора Мейса. Лейсі здавалося неможливим, що