Читати книгу - "Синi етюди"

…Уранцi прийшла весна.

I цiлий день тануть снiги. Бiжать по дорогах потоки, i чути: десь хропуть конi. Стоїть таке неможливе небо, нiбито воно тiльки-но народилось.

Учора опiвночi, коли за городом урочисто скликав гудок нiчну змiну, над костьолом iз захiдного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенєва й про вальдшнепiв, тому що це в кровi, тому що мiй батько був стрiльцем, думав про заводi на Ворсклi, про свiй степовий край, про його одинокi озера, що стоять там, де пересiкаються чумацькi шляхи. Сьогоднi мої мислi про iнше. Це знає й Марiя. Я думаю зараз про женщину революцiї.

- Nicolas! - i Марiя виймає хустку, що пахне конвалiєю, i пiдбирає волосинки пiд капелюшок, що їх розкидає весняний вiтер.- Nicolas! Ти скажи менi: невже женщина так мiцно зв'язана з революцiєю, що без неї новелiстовi не можна обiйтись?

- Да, Марiє! Без женщини не можна обiйтись. Бо женщина - це круг наших емоцiй.

- А я от тобi не вiрю! - говорить Марiя й пiдставляє весняному вiтровi своє обличчя.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

Гримить весняна повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами - город. Ми чуємо, як глухо б'ється крига. Над костьолом горить огонь.

- Nicolas! Я тобi не вiрю, тому що ти й досi не показав женщини в революцiї.

- Да, Марiє! Я ще не показав, але я покажу.

- Нi, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленнi вона не бiльше, як самичка.

- Марiє!

- Да, Nicolas! Так.

Гримить повiнь.

I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Кводлiбет

У Дiккенса, здається, в "Записках Пiквiкського клубу" герой скрикнув: -

- Їхать - так їхать, як говорив папуга, коли кiшка потягла його за хвiст. У Дiккенса, здається, з тих же "Записок Пiквiкського клубу", є й такий радiсний вираз:

- А от i я! - як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.

Студент жив у пiдвалi, в кiмнатi з одним тусклим вiкном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут вiн жив милостю якоїсь грузної баби, що знiмала весь пiдвал i одводила йому цю кiмнату виключно за його прекраснi очi: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примiсь) самогоном, i, коли студент часто починав хилити голову на бiк, коли повз вiкна проходив iз калатушкою сторож, грузна баба брала енергiйним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола i клала на своє лiжко. Пiсля так званої суботньої ночi студент завжди почував у ротi якийсь неприємний запах i потiм цiлий день спльовував. Це теж деталь, i, "позаяк" вона з життя, я й її пишу.

- Марiє! Не будь наївна. Я даю тобi запах слова.

…I знову передi мною легко-синя даль надзвичайного минулого. I знову я чую далекий загiрний голос: "Пройдуть вiки, найдуть свою змужнiлiсть, пiзнають радiсть i журу твоєї прекрасної землi, вiдiйдуть по древнiй дорозi в небуття, але нiколи не повториться народження твоєї м'ятежної нареченої".

- Тiльки один раз!

- Тiльки один раз!

Так б'є годинник над ратушею глибокої ночi, коли тривожно горить циферблат.

…I я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сiроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на прострiленiй скронi. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.

- Чи наздожену її - свою сiрооку м'ятежну наречену? Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, шо робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки й молюся, щоб "Боженька" зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок, на розi, N: горить. Я безумовно люблю город! Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

- Марiє! Ти пам'ятаєш той день, коли. я перший раз побачив тебе?,

- Да, Nicolas! Ходiм! - i вона енергiйно переступає калюжi весняної води.- Да, Nicolas, пам'ятаю.

- Марiє! - i я зупинився.

Вона - теж.

Тодi я беру кiнчик її солдатської блузки й кладу на нього свої гарячi уста. Марiя мовчить. Я мовчу. Пахне конвалiєю. Весняний вiтерець б'ється в кучеряшки моєї нареченої.

- Nicolas! Милий мiй! Не треба думати про осiнь.

- Марiє! - i я тисну їй руку.

Вона мовчить. Я мовчу. На костьолi горить циферблат, i далеко гримить повiнь. Марiя оправляє блузку й раптом зникає в темряву, в глухий мiський заулок.

Р.S. Я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову: про метелика, що з черепом на головi. Менi навiть сни якiсь химернi. З-пiд канапи вискочив звичайний пацюк з перебитим задом. Менi кажуть, щоб я його добив. Тодi я беру чималий молоток, i, коли пацюк iде на переднiх лапах повз мене, я з гидливiстю опускаю з силою молоток на його голову. Але диво: пiсля мого удару пацюк раптом вирiс, став розмiром iз болонку й пiшов на заднiх лапах, а на його головi я бачу череп: я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика. Тодi менi зупиняються мислi, i стоїть передi мною якась настирлива пляма, що може довести до божевiлля. Я знову пiдводжу чималий молоток i з гидливiстю опускаю з силою на пацюкову голову. Але диво: пацюк знову вирiс i став розмiром з фокстер'єра. Пацюк з перебитим задом iде на заднiх лапках. В кiмнатi тихо, за вiкном тихо, i тiльки на костьолi горить циферблат. Я мовчу.

XIV слово

…Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливо привабливий огник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.

- I от поет з тiєї божественно-незрiвнянної країни, що, як золота осiнь, димить на твоїй патетичнiй душi, пiзнав сiрого чортика й тiсно жив з