Читати книгу - "Синi етюди"

- Обличчя то менi ваше подобається,- посмiхнувся Марченко.- Але от не подобаються вашi розмови, бо не добачаю в них нiякого сенсу.

- Так-таки й нiякого? - цiлком щиро здивувалась товаришка Спиридонова.- А чому ви не хочете припустити, що я… ну, як би вам сказати… ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речi, весна, солов'ї, запах, знаєте, такий надзвичайний, ну i т. д.

- Ви питаєте чому? Багато, бачите, перешкод до цього кохання. Перша перешкода: я надто величезний. Але третя й найголовнiша та, що, хто його знає, може, я вже й жонатий.

- А хiба жонатим не можна кохати?

- Звичайно, можна, i навiть рекомендується: свою жiнку.

- Гм! - кинула Спиридонова й замислилась.- Свою жiнку… А хто ж ваша жiнка? Себто я не про це хочу спитати… Про що я думала вас спитати? От я й забула!

Спиридонова безпорадно розвела руками i, прямо та одверто подивившись на Марченка, засмiялась тихим, щирим дитячим смiхом. I стiльки в цiм смiху було справжньої безпосередньої наївности, що Потап знову здивовано подивився на жiнку.

- Їй-богу, не розумiю вас,- сказав вiн.- То ви говорите зi мною, як звичайна собi балакуча людина, то…

- То,- пiдхопила Спиридонова,- говорю, як психiчно ненормальна? Так?.. Ну i чому ви мовчите? Ну i говорiть так!.. Знаєте,- продовжувала вона.Такi люди єсть в життi. I, скажу я вам, страшенна морока з ними: держати їх на волi нiяк не можна, але й на Сабурку їх теж не приймають. I коли живуть вони по своїх глухих закутках - з ними ще можна миритися. Та…

4

Тут письменник, не дописавши останньої фрази, яка йому давалася з таким страшенним трудом, що вiн навiть запарився,- тут письменник раптом чхнув, висякався в носову, хустку i, положивши ручку, несподiвано промовив:

- Фiнiта! Нарештi зрозумiв! Я тепер розумiю, чому в таких муках народжується мiй роман,- його не треба писати. Я тепер розумiю, чому люди мого роману говорять такою надуманою мовою: вони не iснують. Я, так би мовити, попав пальцем в небо. Хруща нема, бо вiн надто нiкчемний. Спиридонова на Сабурцї i її нiхто не бачить. Марченко не лiкар i тому вiн вийшов такий штучний. Треба, нарештi, взяти iнший типаж, i саме той, що був би далекий вiд iнтелiгентщини й був би близький до творчого життя. Саме тодi я й найду потрiбнi менi слова i образи. Саме тодi i вийде роман.

I, сказавши це, письменник зiбрав свої роздiли (два скiнченi i один розпочатий) i, заховавши їх подалi у шухляду (для нащадкiв!!!), сiв на поїзд i поїхав на Донбас. Письменник вирiшив писати новий роман: без сумнiвних професорiв (Ярута мусiв бути сумнiвним професором), без iстеричок, без котурнових "нових" людей. Письменник вирiшив написати роман з живими людьми, себто з звичайними робiтниками, з колективiстами, з трудовою iнтелiгенцiєю, себто реалiстичний роман, який би читали робiтники, колективiсти, трудова iнтелiгенцiя,- всi тi, хто. за проводом комунiстичної партiї творить нове життя й до якого б з погордою ставились нарештi доморощенi, скажiм, Марселi Прусти.

Мораль: ранiш як братися за роман, треба з'їсти з сучасними героями ще один пуд соли i не треба звертати уваги на те, чого нiхто не хоче помiчати i має рацiю.

192

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

01.07.2008