Читати книгу - "Синi етюди"

Чиновник помилився. Прийшла друга травнева нiч, коли небо було в яблуневiй завiрюсi й пахло горизонтом (а небо може пахнути горизонтом наперекiр усякiй мiщанськiй логiцi), коли степовий городок Дрiмав пiд голубим крилом весняної ночi, безплiдна чиновникова жiнка родила майбутнього колезького реєстратора.

Чиновник цикнув i сказав:

- Помилка-с!

А мене не можна було викинути, бо формальностi щодо закрiплення було пророблено. Таким чином, не глядячи на те, що чиновникова жiнка була не безплiдна, що в травневу нiч, коли стояла яблунева завiрюха, родила колезького реєстратора,- не зважаючи на все це, я лишився в чиновника на його хлiбах.

Я не буду описувати те iнше, що, може, когось i цiкавить, але мене, навпаки, i нiскiльки; не буду описувати так, як писали нашi корифеї; я буду писати так, щоб зрiдка почути кармазиновi дзвони з глухого зарiччя, коли серце так стисне, нiби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крiзь яблуневу завiрюху, здригнувши:

- Да!

…Але як же хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв, бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi!

- Слухай, Nicolas! А що ж далi? Як же з твоїм чиновником?

- Марiє! Ти наївничаєш. Нiчого подiбного не було. Я тiльки принiс тобi запах слова.

Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

…А сьогоднi вiтри насiдають iз пiвночi. Цiлий день шаленiє хуртовина, i ростуть на дорозi замети. Iде грудень року вiд народження легендарного Христа тисяча дев'ятсот двадцять третього, вiд народження епохи громадянських вiйн - шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душi - бiль. Бо ж подумай, Марiє:

- Я читаю кожного дня книжки, але я анi разу не зустрiв справжньої книжки (поеми) про нашу - у вiки - революцiю. Тодi я знову молюся, щоб "Боженька" зробив мене генiєм, щоб розказати, як iшла, як пройшла, як гримiла молода епоха.

Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу, сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Ще деталь

Менi пророкують велике майбуття: однi кажуть, що я буду командором нової художньої школи; на погляд других, я "прорублю вiкно в Європу", куди й буде (бiс!) виглядати мiй чумацький надзвичайний край; третi запевняють мене, що я в потенцiї…Менi навiть неловко писати…

Є, правда, i четвертi, якi вважають мене графоманом, дилетантом, парвеню i т. д. Але, на радiсть, я цим не хочу вiрити: я гадаю, що я все-таки напишу гарний твiр, бо ж яблунi тiльки-но зацвiтають у садах моєї духмяної фантазiї, бо ж передi мною й за мною гори поетичного матерiалу.

Словом, коли б я хотiв загубити свою iндивiдуальнiсть, я б давно її загубив. А коли б я був через мiру шанобливою людиною (зовсiм без шанолюбства - нi риба нi м'ясо), я мiг би використати своє становище.

Але я дуже тиха, лагiдна людина. I тому, коли менi, як лiтераторовi, що подає надiї, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда, видавництва, я навiть з охотою взяв її.

Отже, там, де я працюю, де все так iмпозантно, там ви найдете всiх, кого вам треба. Тут i Пульхерiя Iванiвна Жоха, тут i тов. Крутик (мiй заступник, прекрасний "зам"), тут i цiла академiя рiзнобарвної професури.

Але бiльш за все менi подобаються тi веснянi днi, коли потоки ласкавого сонця заливають усi кiмнати моєї установи, коли з мого iмпозантного будинку падає весняна "капель", коли за моїм кабiнетом шум дiлового будня.

Я розвалююсь у крiслi, закурюю гаванську сигару (недавно прислав iз Германiї дипломатичний кур'єр) i кричу:

- Антошка!

Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за моїми дверима й тиче - автоматично - пальцем у напис:

- "Без докладу не входити".

- Що прикажете, товаришу?

Що ж я йому прикажу? Власне, менi нiчого приказувати, бо за мене приказали мої пiдручнi, мої прекраснi пiдручнi, якi зараз шумлять, як музика, за дверима мого кабiнету.

Тодi я кажу:

- Антошка! - i потираю руки.- Альянс?

Антошка:

- Альянс!

- Ах ти, моя карапуля,- млiю я вiд гарного настрою.- Ах ти, моя дурашка!

- Так точно! - каже Антошка й пiдходить до мого столу.- Дозвольте прикурити?

Ця фамiльярнiсть мене зовсiм не нервує: по-перше, в кабiнетi нiкого нема; по-друге, я радий ще раз доказати свою демократичнiсть, свiй комунальний лiбералiзм.

- Прикурюй, каналья! Прикурюй! - i я галантно пiдношу йому свою гаванську сигару.

За моїм вiкном грає голубе небо. Десь,-очевидно, гомонять жайворонки; десь, очевидно, такий простiр, така легкокрила даль, що я не можу не мрiяти. З мого iмпозантного будинку летить весняна "капель", її не може заглушити навiть шум шумного мiста.

- Антошка! - i я потираю руки.- Альянс?

Антошка:

- Альянс!

…А Пульхерiя Iванiвна завiдує в мене редвидатом. Це славетна людина. Коли я приймав посаду, менi стiльки про неї наговорили, що я й справдi думав її викинути з установи. Але тепер я бачу, що це була робота злих язикiв. I справдi - Пульхерiя Iванiвна така прекрасна женщина: у неї таке прекрасне волосся - золотом, що я прямо дивуюсь. I потiм вона така енергiйна, така розбитна.

- Пульхерiє Iванiвно! - питаю я.- Ви заключили договiр iз професором Чам?

- Як же! Давно заключила. Вiн такий хороший чоловiк; у нього таке, знаєте, велике горе: вчора фокстер'єр здох, i потiм вiн такi прекраснi роботи пише… Я гадаю, що йому треба дати найвищу ставку.

О, Пульхерiя Iванiвна не проморгне. Це я добре знаю. Вона не пiдiрве авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки наукової мислi.

- Обов'язково! Обов'язково! - кажу я.- Найвищу ставку. I, щоб завжди бути в курсi справ, виймаю з бокової кишенi порожнiй блокнот i беру олiвець.

- Дозвольте, Пульхерiє Iванiвно, записати цi прекраснi роботи, якi незабаром випустить наше видавництво.

Вона:

- Ах, Миколо Григоровичу, я й забула… От пам'ять… Я зараз принесу їх.

- Що ви! Що ви, Пульхерiє Iванiвно! Не турбуйтесь. Дозвольте тодi менi просто написати: в якому це буде вiддiлi?

Вона:

- Вiддiлi?.. Ах, боже мiй… от пам'ять… Це ж вiдомий професор Чам… по… по… неврогеологiї, здається. Професор Чам. Професор Чам.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому дадь.

- Nicolas! Про що ти думаєш? Милий мiй!.. Ти думаєш про осiнь? Невже ти думаєш про осiнь? Милий мiй! Похили свою голову на моє плече, розкажи менi голубу поему.