Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

«всепоглинаючий егоїзм — доведена до межі індивідуалістична самообмеженість»[574]. У 1906 р. російський філософ Л. Шестов маніфестував його таким чином: «Нехай з жахом відсахнуться від нас майбутні покоління, нехай історія заклеймить наші імена, як імена зрадників загальнолюдської справи, — ми все-таки будемо складати гімни потворності, руйнуванню, хаосу, тьмі. А там хоч трава не рости»[575]. Закономірно, що на зміну цьому перверсивному індивідуалізму дуже скоро прийшов перверсивний колективізм (більшовизм).

У Відні й Петербурзі домінувало декадентство, яке отримало назву «Fin de Siécle»[576]. Декадентське світовідчуття постало на основі гріховного Над-Я, породило апокаліптичні переживання, закономірні передчуття загибелі цивілізації. Декадентському світовідчуттю притаманна втрата етичних світоглядних орієнтирів, які замінив панестетизм як вивищення мистецтва над моральністю, що вів до естетизації смерті. Символічним аналізом такої психології творчості стала драма В. Винниченка «Чорна пантера і білий медвідь» (1911). Ерогенне ставлення до смерті на основі культивованого перверсивного мазохізму супроводжувало бажання інтенсивно насолодитися життям в його сексуальні миті, коли ерос і смерть тотально зливаються між собою (А. Мар «Жінка на хресті»).

Психопорубіжжя фіксувало у національній літературі завершення старої структури (цілісного класичного циклу), що також обумовлювало настрої вмирання. Як було виявлено, згідно з практикою національної психоісторії літератури, національна мужня особистість, яка досягла вищого рівня усвідомленості, маніфестувала себе у літературі відповідно до провідного батьківського психотипу, що пригнітив онтогенетичні фази розвитку — синівські маргінальні (інфантильні) характери. На порубіжжі національна література знову повернулася до активізації маргінальних характерів й активно прагнула до єдиного загальноєвропейського процесу вироблення модерної свідомості для цілого континенту. Отже, національна формула у виробленні літературної свідомості порубіжжя відштовхувалася від спільного знаменника, що об’єднав у цей час типовий загальноєвропейський характер. Таким спільним характером став невротичний — для чоловічої «синівської» психології й істеричний — для «дочківської». Невроз як феномен культури визначив європейське порубіжжя. «Європейська культура зламу віків була невротичною, — писала Є. Павличко. — Невроз у цей час став у ній майже вимогою, необхідною частиною модерності. Невроз сприймався як вираз декадансу, самої новітньої цивілізації»[577]. Поява невротичного/істеричного європейського психохарактеру означала активізацію в національних європейських літературах кастраційного комплексу в обох статей, спрямованого на символічне усунення Бога-отця. Потужний наступ на монотеїзм моделювався у світоглядній імперській системі. Тому для психоісторій європейських літератур є актуальним зіставлення різних національних формул невротичності й істеричності з імперським дискурсом боговбивства.

Символічне вбивство Бога-отця як імперський дискурс

Аналізуючи людське відношення до смерті, З. Фройд зазначав, що у своєму несвідомому люди і досі — «банда вбивць»[578], тобто, будучи нащадками багатьох поколінь убивць, на рівні інстинкту вони не мають жодної відрази до вбивства. Ця відраза формується лише на рівні свідомості і любові, де й виробляється протистояння потягу до вбивства. Христос, за тлумаченням Фройда, приніс себе в жертву, щоб символічно спокутати первородний гріх вбивства батька, тобто на основі єврейської психології він пізнав загальнолюдську провину перед Богом-отцем. XX століття почалося з обожнення сексуального інстинкту, що вело за собою дозвіл на вбивство, пришестя сина-героя, який відсуває Христа заради Антихриста.

«Сутінки» європейської цивілізації наприкінці XIX ст. допомагають побачити дві знакові для того часу й психогенетично споріднені постаті — Ф. Ніцше як загальноєвропейського ідеолога боговбивства та одного з його «апостолів» — польського модерніста С. Пшибишевського. Обох їх об’єднував не лише польський онтогенез, але й відчудження від материнської культури, яке властиве для імперського суб’єкта. Предки Ніцше були вихідцями з Польщі (графи Ніцькі), тому з дитинства він мав глибоке переконання, що «поляки перший народ у світі»[579]. Французький біограф Ф. Ніцше Д. Галеві зауважив його особливу любов до слов’ян: поляків і росіян. Звідси визначальна для світогляду Ніцше орієнтація на Достоєвського. «Синівський» образ С. Пшибишевського моделювався за «батьківським» образом Ф. Ніцше. Під його ідеологічним впливом Пшибишевський прагнув повторити у новому часі слов’янське байронічне «паломництво» по Європі.

Психоаналіз виявляє серед злочинних характерів «злочинців через усвідомлення провини», коли «темне відчуття провини має своїм джерелом комплекс Едіпа» й провокує до символічного боговбивства[580]. Ніцше містив у своїй психології такого нетипового злочинця. «Передіснування почуття провини і використання злочину для раціоналізації цього почуття, — стверджує Фройд, — просвітлюється для нас… в темних промовах Заратустри «про блідого злочинця»[581]. Символічну (на рівні текстів) злочинність Ніцше, що постає у його промовах, підготував страхітливий онтогенез з інтроекцією божевільного батька.

Батько Ф. Ніцше був лютеранським пастором, психічна таємниця його відступу від Бога розкривалася у передсмертному психозі, після року божевілля і болісних метань він помер, коли Фрідріху було чотири роки. Тривалий час Ф. Ніцше жив зі страшним дитячим образом божевільного батька, який інтенсивно зафіксувався у його фантазіях. За прикладом батька він вирішив стати пастором, але невдовзі розпочав, як і батько, свою героїчну едіпову боротьбу з Христом як месією. Психоаналіз героя виявляє його головну відмінність від месії: якщо герой повстає проти батька і долає його, то месія має потужну духовну спрагу поєднатися з батьком, а відповідно — з Богом-Отцем. Деконструючи у своїй психіці морального Бога-Отця (відповідно демонізуючи батьківську інстанцію Над-Я), Ніцше як герой порубіжжя опиняється перед загрозою божевілля. Він стає одержимим ерогенною філософією життя, яка тісно пов’язується з імперським бажанням — його розширенням та збільшенням, тобто із завойовницьким потягом життя.

Звернення до іранського релігійного реформатора, засновника зороастризму Заратустри у творчості Ніцше виникло у час переживання любовного почуття до російської дівчини Лу Саломе, яка нагадувала феміністичний психотип Марка Вовчка. Адже первісно фемінізм був породженням множинної імперської культури, в глибині якої перебував ерогенний матріархат. Невипадково роман «Ідіот» Ф. Достоєвського, як вказав Г. Гессе, пророчо сигналізував, що імперська Росія «вводить матріархат неусвідомленого, ліквідовує культуру»[582]. Саме на період любовної дружби з Лу Саломе припало знайомство Ніцше з творчістю Ф. Достоєвського.

Незвичайного розуму жінка, Лу Саломе була емансипованою авантюристкою, в якої сексуальні цінності явно переважали над духовними, що дозволяло успішно імітувати любов і спокушати чоловіків. Сестра Ніцше, спостерігаючи за впливом на свого брата «молодої росіянки», писала, що та ніколи не була щирою, а її пристрасть мала штучний характер[583]. Саме двадцятирічну Лу Саломе, цю «молоду росіянку», як називав її Ніцше, рекомендували йому для одруження. Однак у неї закохався також друг Ніцше — П. Ре. Лу Саломе прагнула утримати їх обох біля себе й зрештою обсміяла Ніцше. Як Марко Вовчок, їдучи на зустріч з Кулішем, уже мала на увазі Тургенєва, Лу Саломе «приїхала до Ніцше у Лейпціг, як вона обіцяла, але у супроводі Пауля Ре»[584]. В одному з листів до Лу Саломе її поведінку Ніцше назве егоїзмом кішки, яка прагне лише єдиного — жити.

Гострий розум Лу Саломе,