Читати книгу - "Маріупольський процес"

іграшками в руках та за плечима. Похмурі жінки невизначеного віку. Багато старших людей, поміж них високий дідуган у спортивних штанях, у піджаку зі значком ДОСААФ на лацкані, в кедах, із довгою міцною парасолею замість ціпка. Миготять запалені очі, бруд під нігтями, рожеві щічки, ляльки під пахвою, яскравий манікюр, книжки, перев’язані мотузкою, три пляшки горілки «Московская» у прозорому пакеті… Чоловік із кущавими сивими бровами сапливо хапає повітря, у нього бронхіальна астма. У грудях грає орган. Роман тримає його речі, поки той шукає по кишенях таблетки…

Із боку селища, попри домовленості, починають пострілювати, наразі навмання, попереджувально. Обумовлений час добігає кінця. Ходаки додають у темпі, хтось падає, скрикуючи. Хтось на нього натикається.

Туман збирається у довгі пасма, клубочиться, вихоплюється віхтями – поріділа колона заходить у стовпи туману й виходить із них, виносячи його клапті на плечах, аж нарешті усе навколо затягує рухливою імлою.

Постріли набувають загрозливого звучання. Там, де стріляють, мабуть, вирішили, що тут пускають димові шашки, готуючи сюрприз.

Роман знає, що робити. Жодного наказу не потрібно. Тут вже ніхто не скаже: спостерігати, стояти, триматися. Тут усе зрозуміло.

Тримайтеся за руки, каже Роман у сіру повсть. Бере когось за руку, та відсмикується, а тоді сама шукає його, стискає – шорстка суха долоня, чоловіча чи жіноча, не розбереш. Там, у драглистому мороці люди беруться за руки, щоб не загубити одне одного. Роман йде навпомацки, притримуючи автомат на грудях. Позаду гамір, паніка росте. Лунають розпачливі зойки. Куди ми йдемо? Хто нас веде?

Просто довіртеся мені, озирнувшися, каже Роман. Просто довіртеся.

Рука у його долоні безвільно здригається, але не виборсується. Усі сподівання на те, що там далі, по ланцюжку, не розтиснуть рук, не загубляться у цьому суцільному мороці. Хтось все ж не витримує, зривається з місця, біжить із криками, збиваючи інших із ніг. Хтось із гучним віддихом крекнув, хтось скрикнув – й замовк. Того панікера, мабуть, зупинили, може, й той дід-досаафівець своєю довгою парасолею.

Туман загус, зупинив будь-який рух, він плутав ноги, заповзав у розчахнуті роти, набивався у легені, заважаючи дихати. Щільний натовп зупинився, готовий запасти в остовпіння або ж зірватись у крик. Аж раптом сонячний промінь, слабенький і кволий, пробив брудне марево, за ним ще один, і ще – вони торкнулися облич. Люди ожили, скинули зі себе заціпеніння. Роман побачив попереду Пенцака – і передав йому живу вервечку далі, а сам повернув назад, на свою ділянку, за яку він відповідає.

Там тримався туман. Звіддалік чулися голоси та дитяче квиління. «Сюди! – гукає Роман. – На мене, сюди!» І чує свист, й розрив снаряду десь поблизу.

Насувається сіра холодна мана.

«Сюди! – гукає Роман. – Сюди!»

Скупчення туману сповнюється голосами й рухами. Але нікого не видно. Роман водить руками в імлі, ні на що не натикаючись. Його охоплює розпач, звідкись заносить димом, сигаретним димом. Хто тут курить?

– Гей, не дрейф, – голос Валіка й короткий смішок. – Прорвемося.

Повз Романа пролітає збитий нігтем недопалок. Рука Валіка, його жест.

– Валіку, ти?!

– Та все-все! Не кіпішуй.

Хтось заступає дорогу. Хтось стоїть проти нього, за імлистою завісою. Якась світла постать.

– Тихо! – голос Міхалича. – Слухай повітря!

– Праворуч! – попереджає Лектор.

– Хлопці! – Роману перехоплює горло. – Хлопці…

– Тільки от давай без цього! – прикрикує Корнет. У його руці похитується велосипедний ланцюг, розповідав колись про махачі на районі у себе в Харкові, з такими-от ланцюгами. Де він узяв його? Як він сам тут узявся?

– Корнете, ти ж у госпіталі?

– Я тут! – майнула тінь. – Чи тобі повилазило?

Білий ангел на мить проступає з туману. Сяюче мерехтливе видіння.

Хлопок віддалік – і свист… Усе ближче. Уже й протяг у повітрі.

Роман летить на землю, його хтось пожбурив щосили. І наче накриває згори непроникним щитом сталевого туману. Стерня коле обличчя, Роман чує знайомі звуки – наче по броні цінькають кулі чи осколки. Свист. Це гуляє у повітрі велосипедний ланцюг. Хлопці десь над Романом стиха перекидаються словами, короткими репліками, подібними на команди. Ані слова не розібрати.

А тоді тиша.

Роман бачить: у холодній сутіні сяє біле видіння. Це ангел або жінка, обриси мерехтять. Над головою – срібне сяйво.

Я помер, думає Роман.

– Чорта лисого! – сміється Корнет.

– Відходимо, – попереджає Міхалич.

– Ти залишаєшся, – нагадує Лом.

– Розплющуй очі, – наказує Міхалич.

– Розплющуй очі, – повторює Валік.

Роман робить те, що вони сказали. Валіку, думає він, у мене твій зошит.

– Я знаю, – відповідає Валік.

19

Їдуть на Маріуполь із таким настроєм, що звідти не вступляться, на підході до нього зариються в землю, вгризуться, як ті тетраподи у ґрунт, а міста не віддадуть. Їдуть уночі, у звичайному автобусі, колишній маршрутці, навіть номеру на бічному склі не зняли. Хлопці сплять, похиливши голови, а хто не спить, вдивляється у ніч та у свої думки. Роман сидить поруч з Апостолом, той розмірковує стиха:

– …ті, що відреклися, повернуться. Саме вони згодом будуть найбільш відданими. Таке вже було.

– Коли? – запитує Роман.

– Давно… Людина – сильна істота, але вона й слабка. Вона може не раз і не два відректися, а потім гірко покаятися і любити, щиро любити. Може пройти шлях апостола Петра, який тричі відрікався від Христа, а згодом став одним з його найближчих послідовників.

– Ти у це віриш?

– Я знаю. Є речі, які не потребують віри, це просто знання. Розумієш?

Роман погоджується, він розуміє. Він ще не розповідав Апостолу про свій дар, хоча, може, він його вже й позбувся, хтозна. Для чого йому цей дар, він теж іще не втямив, залишає цю загадку на потім, на після війни.

– Я знаю, що ті, хто щиро заплутався й збився з дороги, вони мають пройти свій шлях і повернутися, – стишує голос Апостол.

– Це було б диво.

– Звичайне диво, зауваж, Французе, – каже Апостол.

– Слухай, – Романові раптом сяйнула думка, він повертає голову до Апостола. – Тебе насправді як звати?…

За тисячу триста кілометрів одна від одної, кожна у своїй частині країни одночасно прокидаються мама Романа і Ольга. Ганна Андріївна встає, прочиняє кватирку, пускає до кімнати повітря нічного міста. Чоловік схропує, перекидається на другий бік, підпихає долоню під щоку, він зараз схожий на повнолицього сивого хлопчика.

Ольга слухає ніч, відкинувши ковдру, тримаючи руку нижче пупка. Уздовж її сяючого живота проходить світла смуга Чумацького Шляху. Під долонею гаряче. Там починає свій путь Божою дорогою нова зірка галактики. Вона вже існує, крихітна, наче зернятко, вона посилає ледь чутні сигнали й випромінює