Читати книгу - "Танок з драконами"

унизу плакала, просила молока мала дитина. В іншому будинку лежала, вмираючи, стара жінка. Ще десь палко обіймалися чоловік та дівчина, шарпаючи одяг одне одного жадібними руками. Але тут, нагорі, видно було тільки покрови місячного сяйва на пірамідах та бійцівських ямах, без жодного натяку на те, що робилося під ними. Тут, нагорі, панувала тільки вона.

Вона — кров дракона. Вона може вбити Синів Гарпії, синів їхніх синів і синів синів їхніх синів. Але дракон не може ані нагодувати голодну дитину, ані втамувати біль помираючої жінки. «Хто коли насмілиться покохати дракона?»

Думки мимоволі звернули знов на Дааріо Нахаріса — Дааріо з золотим зубом і бородою з трьох галузок, його сильні руки на однакових золотих руків’ях араха та вузького довгого кинджала у подобі оголених жінок. Того дня, коли він вирушав у похід, а вона бажала йому безпечного шляху, він легенько попестив великими пальцями обох жінок — туди-сюди, туди-сюди. «Я приревнувала його до руків’я зброї, — усвідомила вона, — до жінок, зроблених з золота.» Проте відіслати його до ягнятників — то було мудре рішення. Адже вона була цариця і королева, а з таких, як Дааріо, не робляться царі й королі.

— Довгенько вже, — казала вона панові Барістану лише напередодні. — Що як Дааріо зрадив мене і перебіг до ворогів? — «Три зради знатимеш ти.» — Що як він зустрів іншу жінку, якусь лазарійську царівну?

Вона знала, що старий лицар не любить Дааріо і не довіряє йому. Незважаючи на це, він відповів зі шляхетною ґречністю:

— Прекраснішої за вашу милість жінки немає на світі. Лише сліпий може повірити в інше, а Дааріо Нахаріс має очі.

«Має, — подумала вона. — Темної блакиті, майже порфірові. А коли він посміхається, його золотий зуб виблискує на сонці.»

Отже, пан Барістан має певність, що Дааріо повернеться. Дані могла лише благати богів, щоб він не помилився.

«Купіль заспокоїть мене.» Вона пройшла босоніж травою до водойми на своїй терасі. Вода була прохолодна, шкірою побігли сироти. Маленькі рибки пощипували їй руки й ноги. Дані заплющила очі й попливла на спині.

Тихий шурхіт змусив її розплющити очі та сісти зі сплеском.

— Місандея? — покликала вона. — Іррі? Джихікі?

— Вони сплять, — надійшла відповідь.

Під хурмовим деревом стояла жінка, вдягнена у кирею з каптуром, що замітала полами траву. Обличчя під каптуром здавалося твердим і блискучим. «На ній личина, — спливли спогади, — дерев’яна личина, вкрита темно-червоним покостом.»

— Квайфа? Невже я сплю? — Дані вщипнула собі вухо і зіщулилася з болю. — Я бачила тебе вві сні на «Балеріоні», коли ми тільки прийшли до Астапору.

— Ти не спала тоді. І зараз не спиш.

— Що ти тут робиш? Як ти проминула моїх вартових?

— Я прийшла іншим шляхом. Твої вартові мене не бачили.

— Якщо я їх покличу, тебе вб’ють.

— Вони присягнуться тобі, що мене тут немає.

— А насправді ти тут?

— Ні. Почуй мене, Даянерис Таргарієн. Скляні свічки горять. Скоро прийде бліда кобила, а за нею інші. Кракен і темне полум’я, лев і грифон, син сонця і блазенський дракон. Нікому з них не довіряй. Згадай Невмирущих. Стережися напахченого підстолія.

— Резнака? Чого б це мені його стерегтися? — Дані піднялася з водойми. Вода потекла униз ногами, сироти вкрили руки й плечі у прохолодному нічному повітрі. — Якщо маєш про що попередити, кажи ясніше. Чого тобі від мене треба, Квайфо?

Місяць сяяв у очах жінки.

— Показати тобі шлях.

— Я пам’ятаю шлях. Я йду на північ, щоб потрапити на південь, на схід, щоб потрапити на захід, назад, щоб просунутися уперед. А щоб торкнутися світла, я маю пройти під тінню. — Вона викрутила сріблясті коси від води. — Мене вже нудить від загадок і таємниць. У Карфі я була жебрачкою, а тут і зараз — цариця та королева. І наказую тобі…

— Даянерис! Згадай Невмирущих. Згадай, хто ти є.

— Я є кров дракона. — «Але мої дракони ревуть у пітьмі.» — Я пам’ятаю Невмирущих. «Дитя трьох» — так назвали вони мене. Три скакуни пообіцяли вони мені, три вогні, три зради. Одна за кров, друга за золото, третя за…

— Ваша милосте? — Місандея стояла у дверях царської опочивальні зі світильнею в руці. — До кого ви розмовляєте?

Дані зиркнула за плече у напрямку хурмового дерева. Жінки там не було. Ані киреї з каптуром, ані личини з покостом, ані Квайфи з її загадками.

«Тінь. Спогад. Ніхто.» Вона була кров’ю дракона, проте пан Барістан застеріг, що в драконовій крові ховається лиха вада. «Невже я божеволію?» Адже колись її батька кликали Навіженим.

— Я молилася, — відповіла Дані дівчинці-наатійці. — Скоро світатиме. Треба чогось попоїсти, перш ніж прийде двір.

— Я принесу вам сніданок.

Лишившись знову на самоті, Дані обійшла навколо піраміди, сподіваючись знайти Квайфу, повз спалені дерева та випалену землю, де її люди намагалися упіймати Дрогона. Та навкруги було тихо, хіба що вітер шумів у плодових деревах, і єдиними живими істотами у саду були кілька блідих нічних метеликів.

Місандея повернулася з динею та мискою круто зварених яєць, але Дані не відчувала охоти до їжі. Небо посвітлішало, зірки одна за одною блякли та зникали. Скоро з’явилися Іррі та Джихікі — допомогти Дані вдягнути токар лілового шовку з золотою облямівкою.

Коли прибули Резнак та Скахаз, вона мимоволі подивилася на них скоса, недовірливо, пам’ятаючи про три зради. «Стережися напахченого підстолія.» Дані підозріливо принюхалася до Резнака мо’Резнака. «Я б могла наказати Голомозому схопити його і піддати допитові.» Чи відвернув би такий вчинок справдження пророцтва? Або ж місце Резнака посів би інший зрадник? «Пророцтва оманливі, — нагадала вона собі, — а Резнак, можливо, є лише тим, ким здається.»

У ліловій палаті Дані побачила, що на її лаві чорного дерева накладено чималу купу єдвабових подушок. На вустах мимоволі заграла слабенька посмішка. «Справа рук пана Барістана» — зрозуміла вона. Старий лицар був доброю і гідною людиною, та інколи розумів усе занадто прямо. «То ж був лише жарт, добрий пане» — подумала вона, та все ж усілася на одну з подушок.

Скоро її безсонна ніч почала відчуватися. Поки Резнак просторікував про ремісницькі цехи, вона відчайдушно придушувала спроби позіхнути. А справа була між тим зовсім не пуста і не проста. Було схоже, що на неї сердилися каменеруби, та