Читати книгу - "Танок з драконами"

кулак. Місандею з братами забрали з рідної домівки на острові Наат і продали до Астапору наскочники з Василіскових островів. Зовсім юна, Місандея показала такий хист до мов, що Добрі Хазяї зробили з неї писарку та драгоманку. Мосадорові та Марселенові пощастило менше — їх вихолостили і перетворили на Неблазних.

— Чи спіймали когось із убивць?

— Ваші слуги схопили власника шинку і його доньок. Вони твердять, що нічого не знали, і благають про милосердя.

«Вони всі прикидаються невігласами і благають про свою шкуру.»

— Віддай їх Голомозому Скахазу, відділи кожного від інших і вчини допит.

— Слухаю волю вашої превисокості. Чи маю я допитувати їх ласкаво, а чи суворо?

— Для початку ласкаво. Послухай, яких вони розкажуть казок, чиї назвуть імена. Може, вони й справді в цьому не винні. — Дані завагалася. — Шляхетний Резнак сказав: дев’ять. Хто ще?

— Троє відпущенців. Замордовані у власних домівках, — відповів Голомозий. — Лихвар, швець і арфістка Райлона Рей. Перш ніж убити, їй відрізали пальці.

Королева зіщулилася з болю. Райлона Рей грала на арфі солодше за саму Небесну Діву. Коли вона була рабинею в Юнкаї, то виступала перед усіма вельможними родами міста. У Меєрині вона виросла у провідницю юнкайских відпущенців, стала їхнім голосом у Даніній раді.

— Ми не маємо інших бранців, окрім цього виняра?

— Не маємо, про що сей-один прикро шкодує. Благаємо пробачити нас.

«Благають про милосердя? — подумала Дані. — Вони скуштують милосердя дракона.»

— Скахазе! Я роздумалася. Допитайте того чоловіка суворо.

— Можна, чого ж ні. Ще можна суворо допитати доньок, а батько хай дивиться. Напевне ж скаже хоч кілька імен.

— Робіть, що вважаєте за доречне, але принесіть мені імена. — Гнів буяв їй у животі, наче полум’я. — Я більше не дозволю Неблазним гинути! Сірий Хробаче, відведи своїх людей назад до куренів. Хай віднині стережуть лише мої мури, мої брами та мою особу. Надалі меєринці муситимуть самі зберігати мир у Меєрині. Скахазе! Створіть мені нову варту, наполовину з голомозих, наполовину з відпущенців.

— Слухаю вашу волю. Скільки узяти людей?

— Скільки знадобиться.

Резнак мо’Резнак аж кавкнув.

— Препишносте, але де нам узяти гроші на платню стільком вартовим?

— З пірамід. Назвіть їх кривавим митом. Я наказую взяти сто золотих монет з кожної піраміди за кожного вбитого Синами Гарпії відпущенця.

В Голомозого на обличчі заграла посмішка.

— Буде зроблено, — мовив він, — та вашій преосяйності варто знати, що Великі Хазяї Цхак і Мерек готуються кинути свої піраміди і залишити місто.

Даянерис ті Цхаки та Мереки вже обридли на смерть, як і решта Меєрину — хоч вельможного, хоч простого.

— Хай їдуть, але простежте, щоб узяли з собою лише той одяг, що на них. Усе їхнє золото має лишитися в місті. Так само і запаси харчів.

— Препишносте, — промимрив Резнак мо’Резнак, — але ж ми не можемо знати напевне, чи мають ці зацні вельможі намір приєднатися до ваших ворогів. Більш вірогідно, вони просто їдуть до своїх маєтків у горах.

— Тоді вони не заперечуватимуть лишити нам золото задля безпечного зберігання. У горах нема чого купувати за гроші.

— Вони бояться за своїх дітей, — мовив Резнак.

«Так, — подумала Дані, — а я за своїх.»

— Дітей ми теж бажаємо вберегти. Я вимагаю двох дітей від кожного з цих родів. З інших пірамід теж. По хлопчикові й по дівчинці.

— Заручники, — радісно вишкірився Скахаз.

— Двірські джури і чашниці. Якщо Великі Хазяї заперечуватимуть, поясніть їм, що на Вестеросі це велика честь для дитини — бути обраною для служби при дворі. — Решту вона лишила невисловленою. — Тепер ідіть і виконуйте наказ. А мені ще треба оплакати моїх загиблих.

Коли вона повернулася до своїх помешкань нагорі піраміди, то знайшла Місандею на постелі за тихим плачем; дівчинка щосили намагалася придушити схлипування подушкою.

— Ходімо спати зі мною, — сказала Дані маленькій драгоманці. — До світанку ще кілька годин.

— Ваша милість такі добрі до мене. — Місандея ковзнула під простирадла. — Він був хорошим братом.

Дані пригорнула дівчинку до себе.

— Розкажи мені про нього.

— Він навчив мене лазити по деревах, коли ми були маленькі. Умів ловити рибу голіруч. Одного разу я знайшла його в нашому садку, де він спав, а його тілом повзала сотня метеликів. Того ранку він був такий прекрасний… Ся-одна… тобто я любила його…

— А він любив тебе. — Дані попестила дівчинку по голові. — Скажи лишень слово, мила моя, і я відішлю тебе з цього жахливого міста. Знайду десь корабель і накажу відвезти додому. До Наату.

— Я б краще лишилася з вами. На Нааті я боятимуся. А раптом людолови прийдуть знову? Мені безпечніше, коли я з вами.

«Безпечніше.» Коли Дані це почула, очі її налилися слізьми.

— Я хочу вберегти тебе від усіх небезпек.

Місандея була малою дитиною. З нею Дані вміла теж почуватися дитиною.

— Ніхто не оберігав мене, коли я була маленька. Ну хіба що пан Вілем, але він помер, а Візерис… я хочу захистити тебе, але… це так важко. Треба ж бути сильною. А я не завжди знаю, що мені робити. Хоча маю знати, мушу! Адже в них є тільки я. Цариця, королева…

— …мати, — прошепотіла Місандея.

— Мати драконів, — мовила Дані й здригнулася.

— Ні. Мати нам усім. — Місандея притиснулася міцніше. — Вашій милості поспати б хоч трохи. Скоро настане світанок і з’явиться двір.

— Ми поспимо удвох і побачимо сни про світліші дні. Заплющуй очі.

Коли мала заплющила очі, Дані поцілувала їй повіки і змусила захихотіти. Та з’ясувалося, що легше поцілувати, ніж заснути. Дані й сама заплющила очі та спробувала думати про дім, про Дракон-Камінь, Король-Берег та всі інші місця, котрі їй описував Візерис, у землі лагіднішій за її нинішню… та думки мимоволі поверталися до Невільницької затоки, наче кораблі, підхоплені жорстоким вітром. Коли Місандея міцно заснула, Дані вислизнула з її обіймів, ступила назовні у досвітнє повітря, сперлася на прохолодну кам’яну огорожу і окинула поглядом місто. Тисячі дахів простяглися перед нею, пофарбовані місяцем у всі відтінки срібла та слонової кістки.

Десь там, під тими дахами, просто зараз збиралися Сини Гарпії, змовлялися убити її та всіх, хто її любив, закувати її дітей назад у кайдани. Десь