Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

три місяці розхитували ситуацію, а тим, хто зрозумів, що такий протест може зіграти їм на руку. Отже, план, яким керувалися Лавочкін і Кардаш, тепер став цілком зрозумілим: розхитати ситуацію, спровокувати кров і вбивства – то не так складно, як здається, насправді в будь-якій країні завжди знайдеться кілька сотень людей, які з задоволенням візьмуть до рук зброю і почнуть стріляти по інших людях – а потім, скориставшись ситуацією, розпочати анексію територій. Все, як планувалося на п’ятнадцятий рік після президентських виборів у разі поразки або незгоди заходу, тільки зараз – і без нього! І саме в цьому й полягала відмінність – вони знайшли спосіб, як позбавитися «сім’ї», а самим залишитися у корита!

І тепер Оленка з донькою летіли в Арабські Емірати, а він направлявся до Харкова. Там мусив відбутися з’їзд, на якому проголосять незгоду з Угодою і мобілізацію добровольців на захист конституційного ладу і законно обраного президента. А потім… А хто його знає, що станеться потім. Звісно, більшість армії і вся міліція перейде на їхній бік, точніше, залишиться на його боці – у них руки по лікоть в крові, бояться розслідування і суду, південні і східні регіони, само собою, підтримають. За кілька центральних областей, доведеться, звісно, повоювати, але недовго – російська армія зайде, наведе порядок. Його звернення до Державної Думи вже готове, залишилося тільки відправити й оприлюднити. А якщо західні області відійдуть, то й чорт із ними. Такий от нехитрий план, якраз до осені упораються.

Звісно, Хазяїн волів би зробити це все, не покидаючи Міжріччя й виїжджаючи на полювання в Заповідник, так би мовити, працюючи на дому. Але потрібно робити як сказано, бо ситуація розвинулася так, як ніхто не очікував – занадто впертими виявилися люди на тому чортовому Майдані, ніщо їх не брало – ні газ, ні гума, ні залізо, ні свинець…

Підійшов Гусляков:

– Коли вирушаємо? Може, сьогодні й поїдемо, поки тихо ще?

– Ні. Мусить бути знак.

– Звідки? – Під впливом небезпеки Гусляков осмілів і ставив непритаманні для себе буденного запитання. – З Росії?

– Ні. З Майдану. – У Гуслякова по обличчю при цих словах Хазяїна пробігла тінь нерозуміння, але він змовчав. – Все мусить виглядати природно. Не як підготовлена втеча, – уточнив свою думку Хазяїн. – Але і не як частина плану, а все начебто відбувалося спонтанно, під тиском обставин. Тому ти, коли там збиратимешся, все таким чином і організовуй, щоб склалося враження, що ми тут поспіхом тікали.

Гусляков кивнув, тепер, нарешті, все зрозуміло – що все не закінчується, а навпаки, тільки починається, і вони ще сюди обов’язково повернуться, без сумніву. Можливо, не через рік, не через два, але повернуться, такий, значить, план. Отже…

– Отже мусимо бути готовими в будь-який момент, я зрозумів! – Гусляков спіймав нарешті підбадьорюючий погляд Хазяїна. – Все зробимо як слід, не переймайтеся!

Хазяїн набрав Збруєва. Як розумна людина, той чітко розумів, що повністю програвав свою партію Лавочкіну і Кардашу. Наразі, на даний момент шансів він не мав, і його роль у майбутній харківській історії з проголошенням нової республіки виглядала неясною – тепер і сам Хазяїн робив тільки те, що йому говорив телефоном Мордвинчук, з яким він зв’язувався за добу разів п’ятдесят, не менше, але однак навряд чи сам точно знав, що станеться далі.

Ці дні Хазяїн безвилазно провів у адміністрації президента. Приймав відвідувачів, у тому числі й лідерів опозиції, намагався заключати угоди про перемир’я, але навіть коли б захотів, їх ніхто б не виконував, а так він і не хотів. Чи не найчастіше до нього шмигали люди його сина, який взагалі не був налаштований на якісь перемовини, а волів покінчити з тим безладом одразу, причому депутати від опозиції, за його планом, також мали потрапити під караючий меч. Очевидно, він добре розумів, що земля і влада зараз вислизають у нього з-під ніг, далі «сім’я» тільки втрачатиме, а він волів робити навпаки – додавати і додавати! Мріяв керувати країною! Тому владу не можна випускати з рук. За жодних обставин. Не можна нікому вірити, збавляти темп наступу! Не можна тікати до Харкова, щось там створювати, проводити з’їзди, бо столиця тут, у Києві, і той, хто знаходиться в Києві, той і головний. Навіщо ж звідси йти, маючи більшість у Верховній Раді, силовиків, що вже відчули смак крові і страшенно лютували через своїх загиблих товаришів, тітушки, яким не терпиться вчинити погроми багатеньких київських крамниць, що їм пообіцяли після того, як все закінчиться?

Що – кажуть, на Майдані стоять також жінки, старі й діти? То хай ідуть звідти, дорога відкрита. Натомість їм пропонували пастку. Пастку, не інакше, бо не було жодної логіки в тому, щоб тікати. Батько погоджувався з одним – Майдан треба знищити, бо ніхто не сприйме більше «сім’ю» всерйоз – скажуть, що не змогли, забоялися, не впоралися, не втримали. Сам Дантист не мав змоги зустрічатися з батьком щодня: справи потребували завершення, гроші і цінності – схованки, а тітушки і «мусора» – координації і організації, та й по телефону про такі речі навіть їм у такий час говорити небезпечно. Тому через довірену особу, свого давнього перевіреного товариша, що планувався «сім’єю» на підміну Лавочкіну в АП – Хмиря – він доводив батьку своє бачення ситуації, проте той стояв на своєму – якщо скажуть їхати, треба, значить, підкорятися і їхати.

24

Чим далі на Західну Україну лежала їхня дорога, тим впевненіше і спокійніше почувалася Саша. Вона озирала селища і містечки, що вони минали – всі їхні прапори і майдани, блокпости, жовто-блакитні стрічки, – і розуміла, що тут революція вже перемогла, і ніякої влади Хазяїна і «сім’ї» тут уже немає, а Партія легіонів давно сидить у глибокому підпіллі. Насправді події вісімнадцятого лютого стали тут справжнім спусковим гачком для радикальних дій і остаточного захоплення як адміністративних будівель, так і влади в цілому. Створені по всій країні народні ради саме тут, на Західній Україні, зробили те, що мали зробити і в інших областях – організували спротив, провели сесії обласних, міських і районних рад, і таким чином перейняли владу до своїх рук. Міліція, прокуратура, СБУ також пручалися недовго, якщо взагалі пручалися. Отже, тут Майдан переміг, і навряд чи за будь-яких умов свою перемогу віддав би без великої крові, якби Хазяїн захотів би відновити свою владу.

Зброя після розграбування військової частини у Львові потрапила до рук багатьох, хоча хто його знає,