Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

– Поїхали додому, – сказала. – Нам час їхати.

– Куди? – здивувався чоловік. – Навіщо?

– Поїдемо шукати зброю. Без зброї нам всім тут кінець, – мовила Саша.

Аби вона знала, наскільки має рацію…

22

Дев’ятнадцятого лютого, наступного дня після побоїща в урядовому кварталі і Маріїнському парку, міліцейські кордони знову почали оточувати і блокувати Майдан. Туди намагалися не допускати ні людей, ні дрова, ні бензин. Поки країна видихала вчорашній жах і намагалася усвідомити те, що сталося, рахувала загиблих і зашивала без наркозу поранених, влада вирішила добити тих, хто посмів не скоритися. Групи народних депутатів від опозиції і самооборони Майдану намагалися продавити блокаду. Харчі, вода і дрова доставлялися через вулицю Хмельницького, де скопичилося дуже багато людей і машин, виникли затори, везли також з боку Прорізної, де мітингувальники вже увійшли в будинок Держтелерадіо. На розі Прорізної і Володимирівської ДАІ виставило свій пост і заблокувало подальший рух своїми автомобілями. Три депутати і кілька самообронців відправилися туди, щоб розблокувати рух. Поки піднімалися до перехрестя, подзвонив депутат Андрій Шевченко і повідомив дивну інформацію, перевірити яку на той момент ті, хто йшов на розблокування, не мали можливості:

– Мені зараз дзвонять знайомі міліціонери, – сказав він. – Кажуть, що якийсь снайпер стріляє по них на Майдані! Ви можете з цим розібратися?

Сама по собі дивна історія – міліціонери, що вбивають протестувальників, скаржаться народному депутату, що по ним, бачите, хтось стріляє. Чому б їм не поскаржитися в свій спецназ, який вбиває людей палицями і пострілами в притул із рушниць, викрадає з лікарень і катує поранених? Звісно, ніхто про це вголос не сказав, усі поспішали зробити свою, можливо, невелику, але дуже корисну і конче потрібну справу.

На перехресті майданівці довго сперечалися з міліціонерами, але ті ніяк не хотіли поступатися і звільняти дорогу, хоча не мали для того законних підстав. Єдине, на що вони погоджувалися – пропускати машини на Майдан, попередньо їх перевіривши. Ясно, що тільки одна перевірка зайняла б кілька годин і ніхто нікуди би не проїхав, хоча формально начебто вулиця і не вважалася б перекритою: менти свою підлу справу – як лопатою заганяти в полі горобця – знали досконало, вони це правили все своє службове життя.

– Ні, хлопці! Ніяких перевірок! – не погоджувалися майданівці. – Не затримуйте людей, прибирайте машини! – Діло вже доходило до відкритого конфлікту.

Приїхав полковник міліції з автоматом «наголо» і скляними очима. Важко було зрозуміти, чи він такий п’яний, чи такий втомлений, але однозначно – неадекватний.

– Пане полковнику, заховайте автомат, будь ласка! – звернувся до нього депутат Метелиця. – Ви що, мене не впізнаєте? Ми стільки разів з вами бачилися за цей час.

Полковник, не розуміючи, хто точно говорить, подивився у напрямку майданівців.

– Як тільки транспорт блокують, що на Майдан йде, так ми з вами і бачимось! – Метелиця зробив крок уперед, щоб полковник міг його ідентифікувати.

– Так, я тебе пам’ятаю, – нарешті вимовив полковник.

– Так що ти з автоматом тоді?

– Ви знаєте, що у нас вчора люди загинули? – запитав полковник. Очевидно, він також був шокований вчорашніми подіями в Києві.

– Думаєте, у нас люди не загинули?! – Майданівці погрозливо заворушилися. Ці суки-менти ще жалітися надумали?!

– А ви думаєте, – підвищив голос полковник, – вам це всім зійде з рук? Ви всі у в’язниці згниєте, якщо доживете! – він уже кричав.

Сили міліції і майданівців на перехресті протистояли майже рівні, якщо, звісно, не брати до уваги, що силовики мали вогнепальну зброю, а протестувальники – лише палиці. Тому чим би завершився конфлікт, не важко здогадатися, якби з боку Майдану не підійшло в цей момент близько п’ятдесяти чоловік із палицями і щитами. Менти, побачивши підмогу Майдану, реально злякалися. Вони розуміли, що у тих, хто зараз іде до них, зовсім інший настрій, і вони не налаштовані на довгі бесіди. Але, найголовніше, вони, менти, не могли знати, чи мають ті люди вогнепальну зброю, чи ні, але точно знали: якщо виникне сутичка, то після вчорашніх подій їх ніхто не жалітиме. Отже, переговори завершилися швидко і результативно: майданівці взяли під контроль перехрестя, домовившись із даішниками на спільний контроль, що по факту означало відкритий рух харчів і води до Майдану. Так помалу розривалося, розтискалося кільце блокади, і Майдан знову наповнювався життям, яке знову хтось планував забрати, тому що мав такий план і наказ.

23

Все, що відбувалося у Києві, вже мало хвилювало Хазяїна. Вчора ввечері, під тиском кураторів і послів іноземних держав, він підписав Угоду про перехідний період і дострокові президентські вибори, хоча насправді йому було огидно це робити. Хазяїн страшенно шкодував, що вчора йому не дозволили добити Майдан. Добити тих тварюк. Це наче тобі загнали кабана, ти стоїш із рушницею, стріляєш, раниш здобич, але не смертельно, і от маєш зробити ще один постріл, а тут підходить єгер і опускає рукою дуло твоє зброї і каже, мовляв, досить вже тому кабану одного заряду, хай так побігає. Насправді він би хотів зняти з того майданівського умовного кабана шкуру власноруч. Але не дозволили. Не пустили армію. Не пустили танки. Хоча яка різниці вже, межа й так перетнута. Вбиті, поранені, скалічені… Десять, двадцять, сто, тисяча, яка вже різниця зараз, коли мова йде про майбутнє країни?

– Мені всі речі брати? – запитала з іншої кімнати Оленка. Вони чекали на літак. Оленку з донькою відправляли чартером в Арабські Емірати, з чого ті страшенно раділи, бо за все своє життя крім як у Києві ніде не бували.

– Бери лише найнеобхідніше! – відповів Хазяїн. – Давай хутко.

– А купальники брати?

– Ні! – Ну, це вже занадто. – Там все купите. Та й не надовго ви туди!

– Ненадовго? – Оленка здивувалася. – А чому? Ти ж до нас приєднаєшся?

Хазяїн скреготнув зубами – завжди дивувався властивості жінок не звертати уваги на зовнішні обставини і реагувати лише на власні безпосередні подразники і бажання. Дарма, що там пів-Києва горить, що за годину-другу сюди взагалі може вломитися натовп фашистів і вбити їх, однак у голові лише купальники! От чим перша дружина вирізнялася – не ставила дурних питань, взагалі нічого не запитувала, ідеальний варіант. Але вже стара, теж факт.

Десь поруч по кімнатах носився вірний Гусляков, організовував погрузку і виїзд, метушилися інші охоронці. Всі вони мали їхати з ним, Хазяїном, тому що в дорозі могло трапитися все що завгодно, він – президент, і він… Так, він здавав країну. Але не тим майданівцям, що вже