Читати книгу - "Війни Міллігана"

Пізніше аллен розповів про зміну в поведінці томмі. Він коротко переказав, як томмі витягли з палати після смерті Річарда Кейса й заштовхали в «Барбекю на колесах», де катували електричним струмом. Після цього, сказав аллен, томмі вже ніколи не був таким, як раніше. Він соромився своєї втрати пам’яті і розумових здібностей, а також нездатності вирішувати.

Скоро після того доктор Кол розказав, що між алленом і томмі розгорнулася справжня боротьба. Медсестри доповідали, що бачили, як аллен писав портрет — а за кілька годин приходив томмі і кількома мазками фарби псував його картину. аллен сказав, що якщо томмі не припинить — він почне робити те саме з його пейзажами.

— Я ніяк не можу добитися від томмі, навіщо він це робить, — скаржився доктор Кол. — Може, вам він розповість?

Письменник спробував їх примирити, але сварки та скарги розтяглися на кілька днів. Зрештою томмі все ж таки пояснив свою поведінку:

— аллен не мав права розповідати про те, що мене били струмом.

— аллен знав, як тобі було боляче. Хтось мав попросити про допомогу.

— Це мої справи. Я б і сам сказав, коли був готовий.

томмі розповів про «Барбекю» те, що зміг згадати, і погодився помиритися з алленом.

Протягом наступних місяців Учитель разом з доктором Колом докладали неймовірних зусиль, щоб встановити стабільне злиття. У середині жовтня 1982 року суддя Флаверз вивчив звіти доктора Кола щодо процесу лікування і переглянув своє рішення. Відтепер він дозволив Біллі виходити в місто з групою інших пацієнтів у супроводі наглядачів (прохання Міллігана про дозвіл виходити в місто без нагляду він відхилив).

Біллі почало дратувати те, що він вважав політикою терапії. Його засмучувало, що суддя, який три роки тому наважився визнати його «невинним у зв’язку з психічною хворобою», тепер спасував під тиском ЗМІ і можновладців.

Лише у квітні 1983 року Флаверз нарешті дозволив Біллі лишати клініку на «денні виходи» — і лише в супроводі когось із персоналу чи «відповідальної особи».

Біллі не міг зрозуміти, чому його лікують інакше, ніж інших пацієнтів (серед яких були і вбивці) — їм дозволяли виходити в місто, якщо їхній психіатр не вважав їх небезпечними для себе й інших. Сам він з моменту свого арешту у жовтні 1979 року навіть вулицю на червоне світло жодного разу не перейшов. Він поводився бездоганно й витримував такі знущання, які мало хто зміг би витримати. Сам факт того, що йому потрібен супровід, уже достатньо його ображав, але те, що для нього склали затверджений список осіб, які мають право супроводжувати, було вже занадто.

У цей список включили письменника та кількох наглядачів, а також молоду медсестру Сінді Моррісон, чия робота зводилась майже виключно до нагляду за Біллі. Вона (як і більшість персоналу) різко засуджувала обмеження, що несправедливо накладали на Біллі, та захищала його за будь-якої нагоди.

Персонал Афінського центру довільно інтерпретував рішення судді Флаверза: «денні ви`ходи в місто» могли тривати від 7-ї ранку до темряви, що на практиці трактувалося як «до увімкнення вуличного світла», тобто до 22-ї. Біллі винайняв будинок, де він міг би цілий день писати картини, і готувався до моменту, коли йому дозволять залишити клініку на випробовувальний термін.

На жаль, цей дім був розташований просто напроти будинку, що належав дядькові шерифа Роберта Аллена.

(2)

21 липня 1983 року спеціальний агент Говард Вілсон за наказом начальника відділу умовно-дострокового звільнення в Колумбусі почав таємно стежити за Біллі Мілліганом під час його денних виходів за територію лікарні.

Шериф Аллен повідомив агента Вілсона про те, що Мілліган виїжджає з клініки на жовтому пікапі «Датсун» з чорним дахом, зареєстрованому на Сінді Моррісон. Також він описав зовнішність жінки: 5 футів 4 дюйми[45] зростом, середньої статури, чорне волосся до плеч. Свої дні, за його доповіддю, Мілліган проводив у тому будинку — починаючи з кінця минулого місяця. Як пункт спостереження шериф запропонував будинок свого дядька.

Агент Вілсон одяг кепку, брудні джинси, рвану футболку, що тісно обтягла великий живіт, і приїхав на місце. Машину він лишив неподалік і пішки підійшов до будинку Міллігана із заходу через ліс. З того боку неможливо було розгледіти сам дім чи подвір’я, тому він обійшов територію кругом і зайшов зі сходу. Раптом його почули собаки й почали гавкати. Мілліган вийшов з будинку і відв’язав собак.

— Узяти його, Цезаре! Знайти цього покидька, Ташо! Убити паскуду!

Вілсон побіг назад у ліс і стежив за будинком на відстані аж до темряви. Потім у світлі ліхтарів на сходах він бачив, як Мілліган і темноволоса жінка вийшли з будинку, сіли у жовтий «Датсун» і поїхали геть. Наступного ранку Вілсон приїхав о 7:26. Ліхтарі на сходах і досі світилися, але машини у дворі не було. О 7:48 «Датсун» проїхав повз нього вулицею, і він встиг сфотографувати Міллігана з темноволосою жінкою.

Після обіду шериф Аллен запропонував Вілсону поїхати полювати на бабаків неподалік і дав йому гвинтівку 22-го калібру.

У своєму звіті Вілсон написав: «…Наближаючись до будинку, я побачив Міллігана у дворі — він стриг траву. Я увійшов у двір і заговорив до нього. Сказав, що полюю на бабаків і не хотів його потурбувати. Умовно-достроково звільнений дозволив мені полювати на своїй землі та висловив сподівання, що я позбавлю його від кількох бабаків. Після цього він продовжив займатися газоном, а я влаштувавсь у полі неподалік».

Потім Вілсон поговорив з сусідами Міллігана: усі вони сказали, що той часто малює у полях, а також, що його завжди супроводжує темноволоса жінка.

22 липня о 20:00 Вілсон завершив спостереження. Поки він звітував у місцевому відділі УДЗ, туди зателефонував шериф Аллен і повідомив, що Мілліган разом з чорноволосою жінкою, у якій він упізнав Сінді Моррісон, гуляють у центрі Афін на вулиці Корт-стрит. Він сфотографував їх.

Сінді Моррісон поскаржилася Біллі, що погрози та стеження її лякають.

— Ти справді думаєш, що хтось хоче тебе вбити?

— Я точно знаю, це кілер. Хтось мене замовив. Вони хочуть або кинути мене за ґрати довічно, або вбити.

— Біллі, мені страшно. Я краще піду. Думаю, нам не варто бачитися.

— Мабуть, так і є. Я сумуватиму. Але я не хочу, щоб ти жила в страху.

20 вересня в газеті «Пост» написали, що шериф Аллен зізнався в організації стеження: «Відділ УДЗ зайнявся цим за моїм проханням. Саме я до них звернувся». На зауваження