Читати книгу - "На лезі клинка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Баяз здійняв брову.
— Так, саме вона. Молодець, Малакусе. А яке в неї застосування?
Лоґен знову кашлянув.
— Рани, — прошепотів він, прикривши рота рукою і безтурботно розглядаючи кущі. Може, він і не знавець рослин, але щодо ран у нього досвід чималенький.
— Гадаю, вона корисна для ран, — повільно мовив Кей.
— Чудово, майстре Кею. Правильно, це — вороняча лапа. І вона справді корисна для ран. Я радий, що ми зрештою зрушили з мертвої точки. — Він прокашлявся. — Однак мене дивує, що ти обрав саме таку назву для цієї рослини. Воронячою лапою її називають лише на півночі від гір. Я тебе точно такому не вчив. Цікаво, кого це ти знаєш із тих країв? — Він глянув на Лоґена. — Ти ніколи не мріяв зайнятися магічними мистецтвами, майстре Дев’ятипалий? — Він ще раз прижмурено поглянув на Кея. — Здається, у мене звільнилося місце для учня.
Малакус похнюпив голову.
— Вибачте, майстре Баязе, мені шкода.
— Воно й не дивно. Можеш помити наш посуд. Це завдання, мабуть, щонайкраще відповідає твоїм здібностям.
Кей неохоче скинув ковдру, зібрав брудні миски і поплентався крізь чагарник до струмка. Баяз нахилився до казанка, що висів над вогнем, і кинув у киплячу воду кілька сушених листків. Мерехтливе світло від багаття підсвітило його обличчя знизу, а над голомозою головою звилася пара. Одне слово, виглядав він досить вражаюче.
— Що це? — спитав Лоґен, беручись за люльку. — Якесь закляття? Якесь зілля? Якийсь великий витвір високого мистецтва?
— Це чай.
— Тобто?
— Листя певної рослини, запарене у воді. В Гуркулі це неабияка розкіш. — Він налив трохи заварки собі в чашку. — Хочеш спробувати?
Лоґен підозріло понюхав.
— Смердить ногами.
— Як скажеш.
Баяз похитав головою і сів назад до вогню, обхопивши обома руками паруючу чашку.
— Але ти відмовляєшся від одного із найкращих дарунків природи людині. — Він відсьорбнув і прицмокнув від задоволення. — Заспокоює нерви і бадьорить тіло. Небагато є хвороб, від яких не врятує добра чашка чаю.
Лоґен набив люльку шматком чаги.
— До прикладу, якщо дадуть сокирою по голові?
— Так, тут чай безсилий, — визнав Баяз, широко всміхаючись. — Скажи мені, майстре Дев’ятипалий, чому між вами з Бетодом такі чвари? Хіба ти не воював на його боці безліч разів? Чому ви так ненавидите одне одного?
Лоґен помовчав, затягуючись димом з люльки, а тоді видихнув.
— На те є свої причини, — відповів він неохоче.
Рани тих днів ще досі не загоїлись. Він не бажав, щоб у них тицяли.
— А, причини, — Баяз поглянув на свою чашку чаю. — Але що з тих причин? Хіба ця ворожнеча не зачіпає вас обох?
— Мабуть, зачіпає.
— Але ти вирішив чекати?
— Доведеться.
— Гм-м… А ти дуже терплячий, як для північанина.
Лоґен подумав про Бетода та його ненависних синів, і про всіх тих добрих людей, яких вони вбили через свої амбіції. Тих людей, яких він убив через їхні амбіції. Він подумав про шанка, про свою сім’ю, про руїни села біля моря. Подумав про всіх своїх мертвих друзів. Він втягнув крізь зуби повітря і втупився у багаття.
— У свій час я звів кілька рахунків, але їх від того тільки побільшало. Помста може бути солодкою, але це розкіш. Вона не нагодує і не прихистить від дощу. Щоб боротися з ворогами, треба мати за спиною друзів, а їх у мене зовсім не залишилось. Потрібно дивитися на речі реально. Я вже давно не прагну більшого, ніж пережити наступний день.
Баяз розсміявся, і його очі зблиснули у світлі багаття.
— Що таке? — запитав Лоґен, передаючи йому люльку.
— Не ображайся, але ти — невичерпне джерело несподіванок. Зовсім не те, що я очікував. Ти та ще загадка.
— Я?
— Еге ж! Кривава Дев’ятка… — прошепотів він, широко розплющивши очі. — Це ж треба заслужити таку страшну репутацію, мій друже. А які історії люди розказують! Таке ім’я — не жарт! Та чого там, мами навіть лякають ним своїх дітей! — Лоґен промовчав. Заперечувати було нічого. Баяз повільно затягнувся, а тоді випустив з люльки густий клубок диму. — Я тут думав про день, коли до нас завітав принц Кальдер.
Лоґен пирхнув.
— Я намагаюся про нього зайвий раз не думати.
— Я теж, але мене зацікавила не його поведінка, а твоя.
— Справді? Не пам’ятаю, щоб я щось узагалі робив.
Баяз тицьнув на Лоґена з-поза вогню мундштуком люльки.
— Саме це я й маю на увазі. Я знав багатьох вояк, солдатів, полководців, чемпіонів і так далі. Гарний боєць повинен діяти швидко і рішуче, власноруч чи з військом, бо той, хто б’є першим, часто б’є останнім. Отож, бійці схильні покладатися на свої основні інстинкти — завжди відповідати насильством, бути гордими і жорстокими. — Баяз повернув люльку Лоґенові. — Що б там не розповідали, а ти не такий.
— Я знаю чимало людей, які з тобою не погодяться.
— Нехай, проте факт залишається фактом — Кальдер образив тебе, але ти нічим йому не відповів. Отже, ти знаєш, коли треба діяти, і то швидко, але також розумієш, коли діяти не варто. Це вказує на стриманість і розважливість.
— Може, я просто боявся.
— Кого, Кальдера? Годі тобі. Не схоже було, щоб ти боявся Скейла, а він в рази страшніший. Крім того, ти пройшов сорок миль з моїм учнем на плечах, а це свідчить про відвагу і спочування. Рідкісне поєднання, нічого сказати. Жорстокість і стриманість, розважливість та співчуття — крім того, ти ще й з духами вмієш говорити.
Лоґен здійняв брову.
— Я це роблю нечасто, та й то тільки тоді, коли нема нікого поряд. Слова духів нудні, і зовсім не такі улесливі, як твої.
— Ха. Це правда. Наскільки я розумію, духи зазвичай не мають що сказати людям. Хоч я й ніколи з ними не розмовляв — не маю дару. Нині такий дар — це рідкість. — Він зробив ще один ковток чаю, поглядаючи на Лоґена з-за чашки. — Не можу навіть пригадати, щоб він був ще у когось, окрім тебе.
З-за дерев вийшов і поклав мокрі миски на землю тремтячий Малакус. Він схопив ковдру, щільно в неї загорнувся, а тоді з надією поглянув на паруючий над вогнем казанок.
— Це чай?
Баяз не звернув на нього уваги.
— Скажи мені, майстре Дев’ятипалий, як так може бути, що з часу нашої першої зустрічі ти ні разу не поцікавився, навіщо я послав по тебе або чому ми зараз блукаємо по Півночі, ризикуючи своїм життям? Це здається мені дивним.
— Нічого дивного. Я просто не бажаю цього знати.
— Не бажаєш?
— Все життя я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На лезі клинка», після закриття браузера.