Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

Феодосійський порт

Сьомого червня 1918 р. публіцист та очільник Української телеграфної агенції Дмитро Донцов підготував для МЗС аналітичну записку «О границях Української держави під взглядом політичним», у якій стверджував:

«Відділений від України, до котрої він є органічно прив’язаним, Крим зробився іграшкою в руках других сил. Все се промовляє за тим, що Українська Держава може признати право Криму на самовизначення, але не політичне, лише культурно-національне. Права татарського народу мусять бути забезпечені. Але політично Крим є інтегральною частиною України і таким мусить лишитися і далі… Належність Криму до України є conditio sine qua non української незалежності».

Отже, на відміну від творців першої УНР, що майже рік визначалися із статусом Криму, інтелектуали УД (Дорошенко, Донцов) та особисто гетьман Скоропадський одразу взяли курс на приєднання півострова до материка і, що характерно, жодного разу не змінили своєї позиції в цьому питанні.

Крайовий уряд та ідея незалежності Криму

У травні на півострові оформилися два найголовніших центри впливу: Губернські земські збори та відновлений Курултай (у якому був розкол між «поміркованими» та «радикалами»). На початку перевагу мав Курултай, що відкрився 10 травня 1918 р. після тримісячної перерви. Наступного дня з Туреччини повернувся Джафер Сейдамет. Вісімнадцятого травня Курултай оголосив себе тимчасовим кримським парламентом і призначив Сейдамета прем’єром, доручивши йому сформувати уряд.

Ще 12 травня в газеті «Крым» були опубліковані основні принципи управління півостровом, як їх розуміли «помірковані»:

• Уряд створюють на коаліційних засадах за участю певних народностей.

• Курултай оголошує себе крайовим парламентом і шляхом негайних виборів поповнює свій склад представниками інших народностей.

• До утворення спільного парламенту уряд є відповідальним перед Курултаєм.

• Офіційними мовами новоствореного парламенту є російська й татарська.

• Прапором уряду визначається блакитний прапор.

Центр Сімферополя

Але курс на самостійність, та ще й під кримськотатарським прапором зумовив категоричне неприйняття з боку земських зборів, у яких першу скрипку грали кадети — прибічники «єдіної і нєдєлімої» Росії. Їхнє бачення майбутнього Криму так описав голова губернської земської управи Володимир Оболенський у своїх мемуарах:

«Крим не є самостійною державою. Це лише частина Росії, тимчасово відірвана від центру і зайнята німецькими військами. Сформований уряд повинен вважати себе владою лише до повалення більшовиків і утворення нового всеросійського уряду. Усі турботи влади повинні бути спрямованими на створення порядку і внутрішнього благоустрою краю. Будучи тимчасовою владою в області, окупованій іноземними військами, уряд повинен відмовитися від формування власної армії та від дипломатичних зносин з іноземними державами На чолі уряду повинна бути поставлена особа за взаємною згодою, але тільки не Джафер Сейдамет, що не вселяв у нас жодної довіри».

Переговори обох сторін на початку червня провалилися, Сейдаметові не вдалося створити коаліційний уряд, а 5 червня Курултай пішов на канікули.

Це було останньою краплею, що переповнила чашу терпіння і без того роздратованих німців. Того ж дня командування кайзерівських військ на півострові запропонувало взяти на себе відповідальність за управління Кримом генерал-лейтенантові колишньої російської армії Матвію (Сулейману) Сулькевичу. Із 5 до 15 червня 1918 р. Сулькевич сформував свій кабінет, ще 10 днів знадобилося на узгодження з німецьким командуванням тексту Декларації «До населення Криму» — своєрідної дорожної карти дій першого Крайового уряду. Уже тоді кримсько-український конфлікт став неминучим: як пізніше згадував міністр просвіти в Крайовому уряді Володимир Налбандов, «виникнення окремого Кримського уряду спочатку в особі генерала Сулькевича було зустрінуте Україною вкрай недружелюбно, що, звичайно, цілком випливало з тих домагань, які Україна мала на приєднання Криму».

Скоропадський же у своїх мемуарах покладав провину на кримчан:

«Щодо Криму, то навесні й на початку літа у нас поки лише становище прояснювалося і жодних стосунків, ані особливо ворожих, ані дружніх, не спостерігалося… Через деякий час ми дізналися, що новий Кримський уряд повів нову політику, далеко не дружню Україні, і мав на меті утворення самостійної держави».

Формальним приводом до розриву кримсько-українських стосунків став інцидент із дипломатичним протоколом. Двадцять п’ятого червня 1918 р., у день проголошення Декларації та офіційного початку діяльності Крайового уряду, із Сімферополя до Києва надійшла телеграма нового керманича Криму. Ось як про цей епізод згадував Скоропадський:

«Одного чудового дня до мене зайшов Федір Андрійович Лизогуб і заявив, що він отримав телеграму від генерала Сулькевича, який оголошує, що він стоїть на чолі уряду, і разом із зазначенням, у дуже зу­хвалій формі, що він української мови не розуміє і надалі наполягає на тому, щоб до його уряду зверталися російською мовою. Початок був поганий. Все листування та взагалі все офіційні зносини як з німцями, австрійцями, так і з усіма іншими державами і обивателями, з якими у той час мали зносини, відбувалися українською мовою. Нам відповідали їхньою мовою, це було так прийнято. В Україні офіційною мовою була українська, і не генералу Сулькевичу було міняти заведений порядок».

А ось думка самого Сулькевича, висловлена в інтерв’ю газеті «Ялтинский голос» 3 вересня того ж року:

«Мій уряд не був ані за Україну, ані проти неї, а прагнув лише до встановлення добросусідських відносин, однаково корисних і потрібних як для України, так і для Криму. Після того, як я повідомив у Київ про моє нове призначення, я несподівано отримав від українського уряду телеграму, адресовану мені як «губерніальному старості», українською мовою. Я відповів, що я не «староста», а глава уряду самостійного краю і що я прошу встановити зносини між нами суспільною мовою — російською. Цей мій вчинок оголосили у Києві «розривом дипломатичних відносин». Ми, тобто Кримське