Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Тільки посмій видати хоч писк – пошепки прогарчав стальним голосом йому над вухом.

Він ледь чутно кивнув.

– Ну так, от слухай мене уважно – продовжував все таким же шиплячим тоном – якщо ти, хоч раз доторкнешся, чи посмієш щось вкрасти у цієї дівчини – я витримав коротку паузу, щоб мої слова стали важчими – я відірву тобі руки і запхаю їх, тобі, в горлянку. Ти. Мене. Зрозумів.

– Т-т-ак – ледь чутно прошепотів.

– От і добре. І якщо, я побачу тебе біля неї. Ще хоч раз. Ти, знаєш що тебе чекатиме. А тепер шуруй звідси!

Я відштовхую його від прилавка й той починає тікати спотикаючись.

“Хм-м. Давно ти так не злився. Невже приревнував?” – нарешті за цей весь час озвалася сутність.

“Тобі здалося.”

“Ну як знаєш.”

І внутрішній дракон знову затих.

Ще моя так звана пані, намагалася затягнути мене до крамниці з одягом, але її потуги були марними. І отож, ми стояли біля вщент заповненої карети. Капець і навіщо їй скільки? 

Я непомітно поглянув на Хмаринку, по її виразу обличчя можна було зрозуміти що вона знову щось задумала. Хитрі оченята задоволено блищали і легка усмішка… Я різко скинув головою, відганяючи від себе непотрібні думки, щось я занадто розслабився.

Вона наказала мені залазити в карету, а сама побігла до кучера і щось йому прошепотіла, навіть на такій далекій відстані я, зміг почути куди саме ми їдемо… Рірейська площа. Всередині мене все похололо. 

От срань! Так і знав що їй не можна вірити! Що я їй так швидко набрид, що вона вирішила мене продати на той клятий аукціон!

Ми їхали в кареті. Я ж все-таки вирішив перевірити, чи не помилився я часом з тим куди ми саме їдемо. Я почав вдивлятися у вікно, стежачи за дорогою і коли зрозумів, що не помилився і ми їдемо саме до Рірейської площі. Всередині все кипіло від люті. Вона, прикидалася увесь цей час! Начебто вона добра, а сама зараз везе мене туди звідки й взяла! Вона така сама, як і всі! Лицемірка! Та краще я ще тоді б здохнув, чим терпіти це все!

– Ми на місці – промовив кучер.

Вона підвелася й вийшла з карети. Ну що покінчимо з цим. Я вийшов слідом за нею, але… але місце куди ми приїхали не було Рірейською площею. Скоріш ми рухалися в її напрямку, а не до неї. Непомітно для самого себе видихнув з полегшенням.

– Ходімо. – кличе вона мене до себе.

Ми йшли в напрямку крамниці “Солодкий дім”. О великі дракони, тільки не кажіть що ця жінка ще досі не все купила! Зупиняюся недалеко від входу. Хмаринка, розвертається до мене.

– Ти йдеш?

– Ні.

Чи я йду? Цікаво куди? І навіщо вона кожен раз намагається мене затягнути в середину, якщо й сама знає що мені туди не можна.

– Та годі тобі! Зайди хоч б, в цей магазин.

Майже скиглячи вона, намагається мене вмовити.

– Мені не можна туди заходити – повторюю їй ще раз.

– І чому це?

Вона що, не помітила знаку? Я вказав їй поглядом на нього, хвилини три вона задумливо роздивлялася знак.

– І що ж це за знак?

АААА! Навіщо перепитувати те що й сама прекрасно знає!

– Цей знак означає що рабам не можна заходити всередину і тим паче обслуговувати їх.

Я промови їй це прямо у вічі, пильно стежачи за її емоціями.

– А якщо спробувати? Може тобі й дозволять.

– Навіть якщо ви одягли мене в нормальний одяг вони все одно будуть знати що я раб – проказав крізь зуби, ледве стримуючи своє роздратування. Ще й внутрішня сутність, як на зло, мовчала скільки я її не кликав.

– І як саме вони впізнають в тобі раба, якщо ми їм нічого не скажемо? – все ніяк не відставала.

– Рабський нашийник – вказав їй на очевидне.

– Але його не так, то й помітно за коміром сорочки.

– Вони побачать мої очі – не полишав свою позицію, щоб відвоювати своє.

– А ми їх сховаємо! Он там, продаються темні окуляри ти можеш їх просто надіти і через них не буде помітно колір твоїх очей.

Великі дракони! Як цій жінці, взагалі таке в голову прийшло! Це ж така нісенітниця!

– Це не допоможе, вони все одно дізнаються – я вже почав ледь помітно гарчать.

– І як же по твоєму, вони зрозуміють що ти раб?

Я зробив глибокий вдих і видих, щоб заспокоїтися.

– Моя аура – промовив.

– Що?

– Вони, помітять в мені ауру дракона – повторив.

– І як саме вони її помітять?

Моє роздратування досягло свого максимуму, я відверто пропалював її поглядом. Навіщо!? Навіщо вона, прикидається? Я ясно бачу в ній магію, і не маленьку, щоб можна було так легко пропустити це повз очі!

– Її бачать усі, не прикидайтеся наче ви її не бачите. У вас, теж є магія і аура, яку теж видно – ледве стримуючись вказував їй на очевидне. 

– Але я не бачу в тобі ніякої аури.

Її обличчя набуло спантеличеного й невинного вигляду. Вона що, реально її не бачить? Ні. Такого не може бути, в неї сильна магія і як мінімум щось та й повинна бачити. Хіба ні?

– Ти, її бачиш. І ти, лише прикидаєшся що не бачиш – злісно прошипів.

– Ану не смій зі мною так розмовляти! – обурено гаркнула. 

Я рефлекторно опустив погляд до низу, як же мене це все дратувало навіть власні набуті рабські звички!

– І я говорю правду, що не бачу в тобі ніякої аури – промовила вона, вже трохи спокійніше.

Я підвів на неї очі.

– Але ви, повинні її бачити – сказав вже більш спокійним голосом.

– Але я її не бачу, і з цим нічого не поробиш.

Я нарешті відчув хоч якусь частинку її емоцій, і здається це було легке роздратування. І… страх? І чого ж саме вона боїться? Не думав що таке скажу, але мені стало трохи совісно, за те як я з нею говорив.

– Вибачте – все що я зміг з себе видавити, але це було щиро.

Але навіть якщо вона і не бачить аури, це нічого не міняє! Вона все одно залишається тим ким є! Лицеміркою, яка намагається видавати себе за іншу, ховаючись за маскою добродійки!