Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

зроби щасливим! А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо (bonum) — це те, з чим поєднана доброчесність, а що причетне до зла (malitia), — те ганебне (XXXI, 5). Тому-то навіть найзичливіші люди, гадаючи, що ощасливлюють інших, насправді роблять їх нещасливими. А причина цього у незнанні, бо ніщо не є злом ані благом саме по собі, а лише у його зіставленні з доброчесністю (LXXI, 21). Найбільша допомога — «заблукалому вказати дорогу» до тієї доброчесності, а значить — до забезпеченого від ударів фортуни (бо й ті удари, якщо не схитнуть доброчесності, не є злом) спокійного життя. Навіть передчасна смерть не є злом у стислому розумінні цього слова: цінність життя не в його тривалості, а в тому, чи зуміли ми осягнути доброчесність, чи не спромоглися на це. Осягнути ж її — це мистецтво: природа не подає нам доброчесності готовою (ХС, 44). «Моральні листи до Луцілія» — своєрідний посібник для тих, хто хоче тим мистецтвом оволодіти.

На протилежному від чеснот полюсі — пороки (vitia), що ними вражені люди. Хоч невидима, та грізніша від зброї сила[10]. Навколишність для Сенеки — це «лікарня», де перебувають «хворі»; одні з них, дізнавшися про свою хворобу (а це — крок до оздоровлення, XXVIII, 9), обмінюються «рятівними засобами», тобто філософськими настановами, інші — й не підозрюють про свою недугу. За особливо рясною у Сенеки метафорикою медичного характеру — справді хворе (гляньмо хоча б у Ювеналові сатири) суспільство, в якому те, що давніше вважалося пороками, стало звичаями. За такого стану речей, на думку Сенеки, ліки вже перестають бути помічними. Власне, пороки — щось «протиприродне» — заважають нам жити у злагоді з природою. Проста, здавалося б, річ — жити у злагоді з природою, але насправді, як тонко зауважує автор «Листів», дуже важка, бо на заваді стає наше «спільне божевілля»: хтось один, ставши порочним, тут же штовхає до пороків ближнього, «забруднює» ними; пороки стають справжньою «заразою», що шириться серед людей (CXXIII, 8). Ось чому в «Листах» так часто звучать заклики уникати юрби, навіть себе самого, коли хтось ще не став доброчесною людиною: перебування наодинці з собою, порочним, іще небезпечніше, аніж бути серед юрби (XXV, 7). Отож дорога до себе самого пролягає через долання пороків; це — дорога до доброчесності. Значить, доходить висновку Сенека, всі наші нарікання безпідставні: «зло ж не в речах, що довкола нас, а в самій душі людини» (XVII, 12). Звідси — глибока суб’єктивність римського мораліста, що виявляється, скажімо, у його ставленні до рабства. На думку Сенеки, раб лише тілом залежний від господаря; щодо вищої, духовної, свободи, то від самого ж раба чи вільновідпущеника залежить, бути йому чи не бути рівним з усіма іншими вільнонародженими людьми (XLIV, 6). Важливо, що Сенека зовсім не претендує на роль бездоганного мудреця-моралізатора: зараховуючи й себе до «хворих», письменник-стоїк з особливим запалом і майстерністю (на що вказує Квінтіліан у своїх «Ораторських настановах», X, І, 125–131) бичує пороки, бо ж ідеться й про власні болячки.

Своєрідні «кладки», що ведуть людину до пороків та найстрашніших злочинів, — це пристрасті (affectus), ірраціональна, тобто несумісна з розумом, ворожа йому сила, яка асоціюється з темрявою і злом[11]. Сенека, як послідовник грецьких трагіків, не міг недооцінювати тієї розгнузданої сили, що, за словами Еврипіда («Медея», 1078–1080), бере верх над розумом і стає для смертних причиною жахливих бід. Найжорстокішому натискові пристрастей, передусім жадобі насолод та збагачення, гнівові, страхові, підлягає глупота (stultitia); вона не знає, що благо — у самій людині, в її душі, а все інше (багатство, чуттєві насолоди, розваги) — чуже. Якоюсь мірою «чужим» є навіть тіло, якому не треба потурати (VIII, 5): «душа натомість розкошує, відчуваючи, що майже нічого не в’яже її з тілом» (XXVI, 2), душа, яка повинна ясніти лише своїм набутком — справедливістю, доброчесністю, розважністю. Вільна від пристрастей душа мудреця — «наче той обшир, що понад місяцем: там завжди мірне сяйво» (LIX, 16). Захоплений баченням того прихованого у людині світла, Сенека мимоволі відхиляється від стоїчної доктрини і, йдучи за Платоном, говорить про безсмертя душі, для якої тіло є не чим іншим, як в’язницею, перепоною на шляху до свободи (LXV, 20).

* * *

Та повернімося до реального життя, яке Сенека, замріявшись, озирає з висот, що досяжні лише для очищеної від усякої скверни душі. Воно, як уже згадувалось, «не вельми делікатна річ». А те, яким живуть нерозумні люди (Сенека вважав себе хіба що «кращим серед найгірших»), — це «річ гнітюча, мерзенна, гидка, рабська, що слугує багатьом найшаленішим пристрастям» (XXXVII, 4). «Жити — це наче служити у війську», — підсумує Сенека свої роздуми над життям (XCVI, 5), відкидаючи бездумний, бездіяльний спокій, що перетворює людину на живого мерця, а її оселю — на гробівець (LV, 4). Але й ця боротьба, додамо, не завжди чиста: згадаймо криваві інтриги при імператорському дворі, від яких Сенека не міг принаймні стояти осторонь. Людина, не осягнувши ідеальної мудрості, не зумівши повернутись до простого, що у злагоді з природою, життя, врешті, — до того стану, в якому вона прийшла на світ, така людина приречена на цю одноманітну, часто безнадійну боротьбу. Звідси — філософія добровільного відходу, самогубства, про що так часто йдеться у «Моральних листах». Власне, відходу, а не втечі (XXIV, 25), бо «коли тобі щось перешкоджає добре жити, то добре померти таки ніщо не перешкоджає» (XVII, 5). А втім, не так філософські абстракції, як тогочасні реалії (невпевненість людини у завтрашньому дні) спонукали Сенеку «призвичаювати» свого сучасника, передусім самого себе, до смерті: «…помираємо щоденно» (XXIV, 20). І не лише призвичаювати — навчити пригорнутись до неї: «добре померти — значить охоче померти» (LXI, 2). А це можливо тільки тоді, коли в кожен момент, незалежно від нашого віку, відчуватимемо цілісність, завершену повноту життя (LXI, 4), коли подолаємо невситиму «жагу життя» (XXVI, 10). У тій філософії смерті, яку так скрупульозно розробляє Сенека, — нотки втоми від щоденної боротьби, постійних злетів і падінь, невсипущих роздумів над благом і злом, про що так щиро й просто сказав сучасний нам поет:

Мне книгу зла читать невмоготу,

а книга блага вся перелисталась.

О матерь Смерть, сними с меня усталость,

покрой рядном худую наготу[12].

І все-таки сенс життя для Сенеки — не тільки боротьба. Віддаючи данину стоїцизму своєю причетністю до державних справ, прагнучи втілити