Читати книгу - "Скарбник, Наталка Смеречинська"

З роздумів Віталика вирвав писк нової, японської подружки Сашка. Брат задоволено посміхнувсь:

- Я ж казав, що він десь поруч. Щось зловила наша ластівочка на відстані до одного метру. Велике. Дай лопату, Віталь.

- І що ж ви тут робите, хлопці, в таку пору?

Старечий голос відірвав братів від жаданої здобичі. І як цей дідок встиг так непомітно до них підійти?

Поруч на схилі стояв старий пенсіонер. Штани, що були модні в 70-х роках, радянський шик, як назвала б їх мама хлопців: легка сорочка з короткими рукавами, голубого кольору і сірий картуз. Пенсіонер пильно та серйозно дивився на братів, але,здавалося, що в сивій бороді і вусах ховається хитра посмішка.

- Та ми тут, діду..- почав мимрити щось Віталик, але Сашко перебив його.

- Черв’яків копаємо до нічної рибалки, а твоє яке діло, старий? Йди звідси і не заважай.

Дід похитав сивою головою і миролюбно відповів:

- Що ж ти такий грубий, сину? А для червів місце не те, недобре.Моя вам порада, хлопці, залиште цю справу – марна  вона.

Віталику здалося, що старий говорить геть не про червів, але Сашко вже його перебив:

- Самі розберемося. Йди, діду, і не заважай.

Здавалося пенсіонер ні краплі не образився. Лише посміхнувся щиро-щиро і сказав:

- Ну як знаєте, хлопці.

Коли фігура діда зникла за пагорбом Сашко наказав.

- Копаємо!

І брати завзято взялися за заступи. Як і передрікав Сашко, коли яма збільшилася сантиметрів на 80, лопата дзенькнула об щось залізне.

- Тримай лопату і присвіти, – Олександр тикнув братові знаряддя і почав гребти руками.

Звільнивши край чогось великого та залізного, Сашко чимдуж потягнув його на себе і сталося непередбачуване. Чи то руки зіслизнули, чи то брат не так смикнув, Віталік так і не зрозумів, але Сашка раптово відкинуло від ями і він стрімголов покотився по схилу Мичеська.

Ще секунду шокований Віталік дивився на «політ»  брата, а потім, кинувши всі речі, побіг до його нерухомого тіла.

-Саня, Саня, ти живий??? – Віталік не наважився торсати брата. Нога Олександра була вивернута під неправильним кутом. З уст останнього почувся стогін.

- Яма…

- Що? – перепитав Віталік

- Яма. Глянь, що там

- Сашко, потрібно викликати швидку. Нога явно зломана.

- Ні. Спочатку яма. Скарб!! Його потрібно забрати.

Розуміючи, що Сашко не відступить, Віталік підвівся і рушив до ями. Він копав так швидко як тільки міг, раз по раз дивлячись на брата, що вже стогнав не стримуючись. Хвилин через сім верхня частина предмету показалася з землі. Побачивши її Віталік кинув заступа і спустився до брата.

- Що там? Ти дістав скриню? – Сашко дивився на молодшого брата очима повними лихоманки.

- Ні, Сашко, там нічого немає.

- Не може бути я знаю, скарб Данила там. Пусти ,я його сам знайду.

Відштовхнувши брата, що його стримував, Сашко зі зламаною ногою спробував повзти до розкопаної ями. Такого вже Віталік не міг стерпіти. Схопивши старшого за плечі, він притис його до землі.

- Зупинися, чуєш!!! Там остов від автомобіля. Тому його й зловив металошукач. Досить, Сашко, я викликаю швидку.

Медики приїхали за 12 хвилин. Лікарка з підозрою зиркала на приладдя, що лежало біля розкопаної ями, але сильно не допитувалася. У Сашка виявився перелом не тільки правої ноги, а ще й лівої руки.

Коли Олександра помістили в швидку на медичну каталку, Віталік сів поруч з братом. Схилившись так, щоб раптом медики на передньому сидінні його не почули і прошепотів Сашку на вухо.

- Досить. Якщо буде все добре, як тільки тобі зроблять рентген і накладуть гіпс, ми повертаємось додому. Жодне золото в світі не варте життя чи здоров’я.

Машина швидкої від’їхала від схилів Микгорода. Природа і берег Тетеріва занурилися в нічну пітьму. Над свіжовикопаною ямою плило гаряче, липневе повітря і вже за секунду на краю цієї ями з’явилася фігура дідка-пенсіонера. Дивлячись вслід червоним вогниками задніх фар швидкої, що рухалась по дорозі, піднімаючись в нову частину міста, дідуган ласкаво посміхнувся і сказав:

- Оце правильно,  хлопці. Оце вірно. Повертайтеся додому, бо криваве золото щастя нікому не приносить.

Піднявши голову до верху Скарбник весело розсміявся:

- А ти казав, князю… Бачиш, як я твій скарб бережу. Повік не знайдуть.

Земля перед духом-охоронцем розчинилася, відкриваючи діду хід до потайного льоху. Все ще сміючись Скарбник спустився до своєї господи і матінка-земля закрила за ним хід, не залишивши і сліду від підземної схованки.

А пустотливий вітер ще довго розносив веселий регіт над схилами прадавнього Мичеська…

Кінець