Читати книгу - "Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат, Данило Ульянов"

У 1938 році Закарпаття захопила хортистська Угорщина. З 1939 року Західна Україна, з 1940 року Північна Буковина, а з 1946 року Закарпаття возз'єдналися і назавжди ввійшли до складу Радянської держави, а тепер є частиною української держави. Ну а тепер настав час поговорити про кожен із районів Карпат окремо, адже всі вони є самобутніми й мають свої визначні риси.

Гуцульщина

Про цей загадковий край і його жителів написано чи не найбільше порівняно з усіма іншими етнографічними районами України. Напрочуд яскраво цю місцевість зобразив у повісті «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський. Також неодноразово згадували Карпати у своїх творах Юрій Федькович, Іван Франко, Гнат Хоткевич, Ольга Кобилянська, Михайло Стельмах, Станіслав Вінценз. Мальовничу природу Карпат можна побачити на численних картинах Корнила Устияновича, Івана Труша, Олени Кульчицької, Йосипа Бокшая, Антіна Манастирського, Йосипа Куриласа та інших митців.

Завдяки величній красі природи, гордій, волелюбній вдачі місцевих жителів, їх колоритному одягу, самобутньому народному мистецтву цей гірський край шанують усі, хто любить Україну.

Знайти поселення гуцулів можна у східній частині Українських Карпат, до якої належать теперішні Верховинський, Косівський, південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської області, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторожинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей.

Досі невідомо, звідки походить назва «гуцул», що по-різному тлумачиться вже не одне століття. Дехто пояснює її як похідну від слова «кочувати» — нібито гуцули були первісно кочовим племенем.

За однією з версій, назва гуцулів пов'язана з волоським словом «готель», що використовувалося на позначення розбійника. Можливо також, що ця назва походить від назви тюркського племені узів, від яких начебто походили гуцули.

Гуцульщина була заселена здавна з півночі на південь. Колонізаторами стали, в основному, східні слов'яни, хоча деякі історичні джерела стверджують, що на цих землях колись проживали давні тюркські і східно-романські племена, що суттєво вплинули на традиційно-побутову культуру гуцулів.

Природні умови, зокрема мала кількість придатної для рільництва землі, спричинили розвиток полонинського господарства зі своїми типами споруд, формами випасу, виробничих функцій організації побуту, способами переробки молокопродуктів тощо. Головними заняттями гуцулів були скотарство і лісосплав. Щоб між сталими поселеннями та високогірними пасовищами (полонинами) було зручно мандрувати, гуцули вивели породу малих і витривалих коней, що теж отримали назву «гуцули». Робочий день на полонині, а також вигін.і загін худоби супроводжувався грою на трембіті — популярному карпатському духовому інструменті.

Перевага господарства тваринницького характеру серед гуцулів спричинила і особливий тип їхніх поселень, для яких властиве здебільшого розпорошене розміщення садиб («оседків»), і не тільки в долинах, а й на схилах і верхів'ях гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. Крім того, на Гуцульщині зберігся давній тип двору із замкнутою за периметром системою будівель — гражда. На жаль, діючі гражди сьогодні не збереглися. Сьогодні їх можна побачити лише в Ужгородському музеї народної архітектури і побуту.

Значну частину часу гуцули відводили допоміжним заняттям: збиральництву, лісорубству, сплаву лісоматеріалів. Із ремесел і домашніх промислів найбільш поширеними були обробка вовни та шкіри, гончарство, ткацтво, обробка дерева, лозо- й коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солеваріння, виготовлення поташу, вугілля і смоли.

Одяг гуцули робили із домотканого вовняного сукна, овечого хутра та саморобної шкіри. Проте компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і обрядового, вирізнялися багатою орнаментацією, вишивкою, прикрасами, тисненням на шкірі, аплікацією, металічними виробами. Були популярними й різні додатки до одягу, як-от топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі прикраси тощо.

Сімейний і громадський побут жителів Гуцульщини вирізнявся патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, великою кількістю вірувань, звичаїв, обрядів, які збереглися й досі. У них простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первіснообщинного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень з практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків. Та й гуцульський фольклор, де значне місце посідають обрядові пісні, легенди, казки, перекази, містять цікаві мотиви, сюжети, образи.

У кінці XIX століття гуцули були основною частиною населення карпатських сіл. Проте репресії з боку поміщиків, що відбувалися між 1880 і 1910 роками, та погані економічні умови спричинили їхнє масове переселення за океан.

Історія гуцулів пам'ятає велику кількість різних місцевих повстань. Наприклад, 1918 року в Ясені на короткий час постала Гуцульська Республіка. Гуцули боролися проти захоплення влади Угорщиною. На жаль, румунська армія все ж таки розбила гуцулів і захопила 1919 року Ясень, що означало кінець новоствореної Гуцульської Республіки.

З давніх-давен Гуцульщина славиться своїм ужитково-декоративним мистецтвом. Скільки див можна побачити тут серед керамічних виробів, різьблених по дереву, вишитих, металевих, шкіряних тощо. Розмаїття виробів гуцульських народних майстрів, що потрапили до багатьох вітчизняних і зарубіжних музеїв, до численних колекціонерів, вражає яскравою живописністю, багатством різновидів технічного виконання, оригінальністю орнаментальних композицій, образів і мотивів. Утім, і досі самобутні художні промисли гуцулів активно розвиваються в Косові, Вижниці, Ясені. У Коломиї є музей гуцульського народного мистецтва. Місцеві центри Гуцульщини сьогодні розташовані в місті Рахові і Ясені. Саме сюди щороку з'їжджаються з різних куточків світу нащадки гуцулів із діаспори на так звані гуцульські фестивалі.

Бойківщина

Бойківщина є суміжним із Гуцульщиною на заході етнографічним районом, який лежить у центральній частині Українських Карпат. Межа між Гуцульщиною та Бойківщиною пролягає приблизно по межиріччю Лімниці і Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви в Закарпатті, а на заході межує з Лемківщиною у верхів'ях Сяну та Ужа. Північна межа проходить по карпатському передгір'ю, а південною вважається Полонинський хребет у Закарпатті. До окресленої території входить південно-західна частина Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південна смуга Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більша частина Старосамбірського районів Львівської області, північна частина Великоберезівського, Воловецький і Міжгірський райони Закарпатської області. Частина етнографічної Бойківщини нині входить до території Польщі.

Здавна бойки заселяли гірські райони середніх Лісових Карпат — нині це Львівська, Івано-Франківська та Закарпатська області. Походження назви бойків — населення Бойківщини — пояснюють по-різному. Найдостовірнішою є гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який пояснив походження назви від часто вживаного в бойківських говірках діалектного слова «бойе» (боййе, боййечко) у значенні «ага».

Місцезнаходження бойківських сіл — долини річок, де села зазвичай скупчені. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпорошені.

Велика кількість поселень цього району мають давнє походження, адже згадки про них можна знайти в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах.

Головними заняттями бойків були скотарство, лісове та сільське господарство. Аби довше зберігати сіно та солому, бойки використовували конструкцію із вертикальних кількаметрових