Читати книгу - "Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат, Данило Ульянов"

вважали місяць. За іншими джерелами, місяць уособлював чоловіка, який заступав уночі сонце і дарував світло землі або ж був братом Бога. Щодо останнього це вірування яскраво ілюструє старовинна колядка, знайдена свого часу Михайлом Грушевським в історичних джерелах. У колядці три брати (третім уважався дощ) приходять до господаря колядувати:

Ци дома биваш, пане господар?

Встань горі, дав ти Біг добре

У твоїм дворі, встань добре.

Твої ринойки позамітані,

Твої стойлоньки понакривані,

За твоїм столом трої гостейки,

Гостейки троє не єднакії:

Перший гостейко — світле сонейко,

Другий гостейко — ясен місячок,

Третій гостейко — дробен дощейко…

В нашого брата а в його дворі,

А в його дворі два-три королі:

Перший королю — ясне сонечко,

Другий королю — ясен місяцю,

Третій королю — ясна зірочка.

Ясне сонечко, чим ся похвалиш…

Зміни в зовнішньому вигляді місяця гуцули пояснювали таким чином: місяць випивають відьми, залишаючи на небі тільки кров, із якої він знову перероджується. На молодий місяць тогочасні люди хрестилися й казали: «Господи, слава тобі!»

У народі вважалося, що місяць опікується закоханими, тому молоді дівчата зверталися до нього за допомогою, коли хотіли причарувати до себе хлопців. Вони виходили надвір і примовляли до місяця тричі: «Місяцю Владимиру! Ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники і невольниці плачуть за батьком та за матір'ю, за дітками маленькими, як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною народженою, хрещеною і молитвенною, рабою Божою (ім'я), (ім'я коханого) плакав».

Також дівчата просили в місяця і про те, аби він освітлював шлях коханому чоловікові: «Ой Місяцю, Місяченьку, не світи нікому, лишень мому миленькому, як іде додому».

Зорі, відповідно до народних вірувань гуцулів, є Божими вівцями. Водночас наші пращури свято вірили, що в кожної людини на небі є власна зірка, що світить їй усе життя і гасне в годину смерті. Якщо ж якась зірка падала, вірили, що цієї миті померла якась щаслива душа.

У давньої людини не існувало понять живої та неживої природи — усе, що її оточувало, вона наділяла рисами живої істоти. Одним із таких явищ, що було одухотвореним, став вогонь. Його фізичні властивості нагадували нашим пращурам періоди розвитку самої людини: народження; досягнення найвищого розквіту; поступове згасання; смерть. Горіння різноманітних предметів сприймали як поглинання їжі якоюсь химерною істотою. В українській загадці про вогонь сказано так: «Скільки б не їв, ніколи ситий не буде». Тепло домашнього вогнища або жорстоке знищення вогнем природи і плодів людської діяльності наштовхувало на думку про зміну настрою та особливості характеру вогню.

Походження вогню гуцули пов'язували з пекельними місцями. Так, щодо цього існує багато християнських легенд, у яких вочевидь відобразилися ранні язичницькі уявлення. Сюжети цих легенд є приблизно однаковими — їх вирізняють лише окремі деталі. За часів християнства пекло зображали як вогняну річку, яку оберігає змій.

Небесним вогнем у народі здавна вважалася блискавка. Карпатські жителі вірили, що блискавка — це справжнє небо, яке Бог показує людям крізь хмари. Пожежу від блискавки неможливо погасити тому, бо це кара Божа за гріхи людські. Коли ж блискавиця влучала в людину, то говорили, що це нечиста сила намагалася сховатись у чиємусь тілі. Аби цього не трапилося, на свято Стрітення в церкві святили свічку — «громовицю», яку вважали оберегом від небесного вогню. Вважалося також, що блискавка — це вогняні стріли святого Михаїла та святого Іллі, за допомогою яких вони намагаються подолати дракона.

Тож на основі космогонічних вірувань жителів Карпат можна дійти висновку, що велике значення в житті тогочасних людей мали небесні світила, природні й атмосферні явища, від яких безпосередньо залежало людське життя. Звичайно, люди боялися і водночас поважали матінку-при-роду. Ці почуття породжували в народній уяві різні образи, з якими пов'язувалися космогонічні явища. Усе в народній уяві підкорялося Господу, але нескладно в космогонічних віруваннях помітити і сліди язичництва, що значною мірою вплинули на народний світогляд. Багато повір'їв, пов'язаних із космогонічними явищами, залишилося в побуті народу до сьогодні, а також стали складовою українських свят та обрядів.

Народи Карпат: хто мешкає в загадковому краї. Історія та звичаї

Багатою й цікавою є історія мальовничого Карпатського краю. За археологічними даними, на території Закарпаття вже на початку нашої ери жили пращури літописних східнослов'янських племен. Розкладання первісно-общинного ладу і подальший розвиток землеробства і скотарства призвели, як свідчать літописи, до виникнення у східних слов'ян напівдержавних об'єднань. Вони займали більшу частину Східної Європи. Карпати заселяло східнослов'янське плем'я білих хорватів. У Х-ХІ століттях територія Закарпаття входила до складу Київської Русі; а наприкінці XI століття вона підпала під владу угорських феодалів.

Однак це підкорення не мало постійного характеру. Галицько-волинські князі, розглядаючи свої землі як спадщину Київської Русі, у XII–XIII століттях повертають їх під свою владу. Зміцніла держава набула значної сили. Ось чому польські та угорські королівські й литовські князівські двори шукали із нею шлюбних союзів. Спочатку ці династичні зв'язки сприяли зростанню сили і престижу Київської держави, але із загибеллю у 1340 році останнього галицько-волинського короля Юрія II Болеслава вони почали відігравати негативну роль, бо дали привід для окупації українських земель польськими, литовськими та угорськими феодалами. Спустошливі війни за розділ галицько-волинської спадщини тривали майже півстоліття і закінчилися тим, що Угорщина закріпила за собою Закарпаття, Польща — Галицьку землю, а Литва — інші частини нинішньої території України. Крім того, Пониззя і Буковина наприкінці XIV століття увійшли до складу Молдавського князівства. Вемплінський, Ужгородський, Мармароський і Берегівський комітати Закарпаття завжди мали назву руських (українських), оскільки українське населення тут переважало. Володіння Подільського князя Федора Коріатовича, якому належали округи Мармароша та Мукачева, у XIV столітті були, по суті, українським національним феодальним князівством, хоча формально і залежним від угорського короля.

Польські та угорські феодали завжди однаково прагнули позбавити український народ почуття національної гідності, спільності зі Східною Україною. Але й Угорщина, і Польща у XVIII столітті самі були захоплені більш сильними державами: Австрією, Пруссією і царською Росією. На початку XVIII століття Австрія приєднала до себе Угорщину, утому числі й Закарпаття, а в 1772-74 роках — Східну Галичину з Прикарпаттям і Буковиною. Після Першої світової війни Галичина відійшла до Польщі, Буковина — до Румунії, а Закарпаття — до Чехословаччини.