Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Син Гіга відмовився від колишньої політики батька і знову прийняв ассирійську протекцію, а цар Табала об’єднався з кіммерійцями на чолі з Тугдамме (Лігдамісом) у змові проти Ассирії. Еллінські автори повідомляють, що наступ кіммерійців під проводом Лігдаміса в Азію відбувся з територій, прилеглих до Боспору, причому нападники становили лише незначну частину кіммерійців. Загалом кіммерійці і далі собі кочували навколо зов­нішнього моря на півдні Східної Європи. Це протистояння призвело до зіткнення кіммерійців зі скіфами, що було спровоковане Ассирією, а також, певно, загибелі вождя кіммерійців Тугдамме в Кілікії близько 645–640 рр. до н. е.

Мабуть, той похід царя Лігдаміса був останнім кіммерійським походом із території Північного Причорномор’я. Цілком імовірно, що саме після цього близько середини VII ст. до н. е. цей регіон остаточно захопили скіфи. Зіткнення зі скіфами у Малій Азії та степах Причорномор’я змусили кіммерійців відступити до Каппадокії. У Каппадокії, а також у м. Сінопа на південному березі Чорного моря вони жили аж до кінця VII ст. до н. е., коли остаточно були розбиті лідійським царем Аліаттом. Так, наприкінці VII ст. до н. е. у далекій Каппадокії і закінчилася історія кіммерійців як політично самостійного народу.

Пришестя скіфів

Сергій Махортих

На початку VII ст. до н. е. в східноєвропейські степи зі сходу приходять скіфи — чергова хвиля кочового населення. З ними пов’язані руйнування поселень Передкавказзя і лісостепової України. Можна припустити, що причиною їхньої появи тут стала аридизація клімату в степовій смузі другої половини VIII ст. до н. е., коли частина східних кочівників була змушена вирушити на захід у пошуках пасовищ. Загалом західна частина євразійських степів була більш плодюча і вологіша за східну. Звідси і природне прагнення більшості номадів мігрувати саме у західному напрямку.

Про своє походження скіфи мали кілька легенд. Вони вважали своїми предками Зевса й Борисфена, а також Геракла (сина Зевса). Згідно з легендою, у «землі на ім’я Гілея» Геракл став чоловіком дочки Борисфена — Змієногої Богині. Одного із трьох своїх синів вони назвали Скіфом, він — предок царів цього народу і країна була названа його іменем. Саме йому дісталися лук, пояс і чаша Геракла. Двом іншим синам героя — Агафірсу та Гелону, довелося шукати щастя за межами володінь Скіфа. Геродот розмістив народи, які мали назви за їхніми іменами, на північ від степів.

Є версія, згідно з якою герой-прабатько (також нащадок Зевса) мав ім’я Таргітай, а імена його нащадків були: Апоксай, Ліпоксай і Колаксай. Серед божественних дарунків для них були золота чаша, сокира та плуг.

В оповіданні Геродота про скіфів є згадки про те, що вони «прийшли із глибин Азії». На сьогодні археологам чимало відомо про Азію часів Скіфії та скіфів. Існує гіпотеза про те, що колись далеко у Азії, поблизу кордонів тогочасних китайських царств, існував могутній союз кочових племен. Після міжусобиці між вождями одному із племен довелося шукати нове місце для кочування, причому якомога далі від «глибин Азії».

Вивчаючи праці давніх авторів, учені склали перелік етнонімів (назв народів), які записані як «скіфські» або ж вважалися родичами скіфів, а також історичних реалій, за якими стоять певні споріднені їм групи населення. У цьому списку більш як тридцять позицій — від скіфів, будинів, савроматів, массагетів, тиссагетів й інших до «царських скіфів» і навіть «скіфів-відщепенців» — генеалогічне древо з надзвичайно складною системою зв’язків.

Скіфи розселилися не лише у степах Причорномор’я. Ще більше їх залишилося «у глибинах Азії» — від меж Китаю й Індії до північних кордонів Перської держави. На цій величезній території було створено могутні скіфські царства. Деякі зі скіфських держав карбували власні монети, на яких збереглися імена давніх володарів. Так звані індо-скіфи створили свою державу на півночі півострова Індостан, яка охоплювала прилеглі райони сучасних Пакистану, Афганістану.

Легенда Геродота про появу скіфів у Північному Причорномор’ї розповідає про битву кіммерійських вождів між собою, оскільки народ схилився до відступу в інші краї, а не вій­ни. Царі не змогли змусити простий люд воювати, однак вирішили загинути, а не відступати. Частина кіммерійців відступила у дальні степові та лісостепові райони України, де вони могли розраховувати на підтримку місцевого населення, з яким їх пов’язували тісні і тривалі контакти, а також за Дунай на територію фракійців і трерів.

Після ряду зіткнень прибульців із місцевим населенням настав період встановлення мирних взаємин. Скіфи зайняли більшу частину Північного Кавказу і разом з кіммерійцями стали брати участь у передньоазійських походах. За ассирійськими джерелами близько 675/674 р. до н. е. військового загону скіфів-шкуза під проводом Ішпакая, що діяв у Передній Азії, можна припустити, що частина першої хвилі скіфів осіла в Передкавказзі. Ймовірно, після низки зіткнень із місцевим кіммерійським і кобанським населенням, а також руйнування поселень тривав період встановлення мирних взаємин. Цілком ймовірно, скіфи зайняли більшу частину Передкавказзя і разом із кіммерійцями стали брати участь в передньозійських походах.

У 70-ті рр. VII ст. до н. е. з’являється друга хвиля скіфів, яка остаточно витісняє кіммерійців із Північного Кавказу. Та ж сама хвиля докотилася і до Північного Причорномор’я, включно до лісостепових районів.

Зіткнення між скіфами і кіммерійцями мали місце і на території Стародавнього Сходу. Можливо, саме воєнним конфліктом кочівників у степах Східної Європи пояснюється поляризація політичних інтересів кіммерійців і скіфів у Передній Азії. Крім цього, близько 672 р. до н. е. ассирійці прагнуть посварити між собою союзників стосовно антиассирійської коаліції. З цією метою Ассирія розпочала переговори з кожним із вождів кочовиків. Звичайно, спроби Асархаддона знайшли благодатний ґрунт не у середовищі місцевих антиассирійських сил, а у недавніх прибульців — скіфів.

Боротьба з Ассирією за кілька років перебування в Передній Азії не встигла стати міцною і, головне, вигідною традицією нової хвилі кочівників. Навпаки, скіфи на своєму дос­віді зазнали, що Ассирія ще зберігає колишню славу «лігва лева» і має сили для відчутних ударів у бік противників. Приклад війська скіфського вождя Ішпакая, який зазнав поразки близько 675 р. до н. е., був врахований.

Ці та інші невідомі нам обставини спонукали «царя країни скіфів» Партатуа вступити в союз із Асархаддоном і взяти на себе дуже відповідальні союзницькі зобов’язання і, зреш­тою, виступити як союзники «наддержави». Вони не змогли перемогти деяких ворогів, але встигли їх нещадно пограбувати. Ці події стали підосновою пізніших тверджень про «панування скіфів в Азії», поширюваних Геродотом.

До кінця 70-х рр. до н. е. відбулася поляризація сил, коли кіммерійці перебували в союзі з Урарту і мали антиассирійську позицію, а скіфи підтримували Ассирію у боротьбі з частинами імперії, які прагнули незалежності. Особливе значення мали події 674–671 рр. до н. е., що призвели до незалежності Мідії. Вони мають особливе місце в історичній долі кіммерійців і скіфів. Останні так і не змогли подолати спротив мідійців, хоча і сплюндрували країну настільки, що пам’ять про їхні «подвиги» стала (через більш як півтора століття!) формальним приводом для походу перського царя Дарія у Понтійські степи в 514/513 рр. до н. е.

Випробування вірності союзницьким забов’язанням зрештою скіфи не витримали. Коли 612 р. до н. е. коаліція на чолі з Набопаласаром вавилонським та Кіаксаром мідійським взяла в облогу столицю Ассирії Ніневію кочовики мали прийти і врятувати своїх благодійників.