Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Нема сенсу нам усім чекати, — обернулася Джил до чотирьох чоловіків, які з наплічниками стояли біля мінівена. — Данієль, мабуть, уже наздоганяє.

Вона не перепрошувала за брата, і Брі це потішило. Це була одна з рис, якими вона захоплювалася у Джил. Начальниця ніколи не шукала виправдань.

Усміхнувшись, чоловіки знизали плечима: мовляв, усе гаразд. Ну звісно, все гаразд, подумала Брі. Данієль же бос. Що ще могли вони сказати.

— Ну добре, — плеснув у долоні водій. — Леді, час вам у дорогу. Сюди.

П’ятеро жінок, перезирнувшись, рушили за ним через стоянку, і його червона фліска яскравою плямою вирізнялася на тлі приглушених зелено-коричневих тонів бушу. Спочатку під ногами хрускотів гравій, який поступився місцем порослій травою битій стежці. Водій зупинився на її початку, зіпершись на дерев’яний знак. Під різьбленою стрілкою виднілося два слова: «Водоспад Мірор-Фолз».

— Усе взяли? — запитав водій.

Уся група обернулася до Брі, й вона помацала кишеню куртки. Хруснула туго згорнута карта, а пальці намацали незвичне пластикове ребро компаса. Брі пройшла південний курс орієнтування на місцевості. Зненацька їй здалося, що цього було явно замало.

— Не хвилюйтеся, — заговорив водій. — На цьому етапі вам це навряд чи й знадобиться. Нікуди не звертайте — і дійдете до першого привалу на галявині. Проскочити її неможливо. Далі доведеться трохи покрутитися, але якщо не будете витрішки продавати, то не заблукаєте. Я вас зустріну на виході з маршруту в неділю. У когось є годинник? Добре. Крайній строк — опівдні. За кожні п’ятнадцять хвилин запізнення — штраф.

— А якщо закінчимо до строку? Можна буде повернутися в Мельбурн раніше?

Водій глянув на Алісу.

— Приємно чути впевненість у вашому голосі.

Вона знизала плечима.

— Мені треба бути вдома в неділю ввечері — маю справи.

— Ясно. Ну що ж... Мабуть, можна. Якщо обидві команди зберуться в кінцевому пункті раніше строку... — водій кинув оком на чоловіків, які стояли вдалині, спираючись на мінівен, і теревенили: одного члена їхньої команди й досі бракувало. — Але, будь ласка, не надсаджуйтеся. В неділю заторів на дорогах немає. Якщо закінчите похід у неділю до дванадцятої, на вечір я вже завезу вас у Мельбурн.

Аліса не сперечалася, тільки стиснула губи. Брі впізнала цей вираз обличчя. Вона завжди боялася викликати його у начальниці.

— Ще питання будуть? — водій обвів поглядом усі п’ять облич. — Добре. А тепер зробімо групове фото для вашої газети.

Брі бачила, що Джил вагається. Корпоративна газета не тільки виходила нерегулярно, а й була малоінформативна, і Джил без ентузіазму поплескала себе по кишені.

— Нема... — почала вона, глянувши на мінівен, де біля водійського сидіння залишилися всі мобільні телефони в герметичному пакеті.

— Нічого страшного, я сам зроблю, — мовив водій, дістаючи з кишені фліски свій телефон. — Згуртуйтеся. Ще тісніше. Отак. Обійміться, леді. Вдайте щиру дружбу.

Брі відчула, як Джил пригорнула її за пояс, і всміхнулася.

— Чудово. Знято, — мовив водій, зазирнувши в екран. — Гаразд, це все. Рушайте в дорогу. Щасти вам. І постарайтеся розважитися, добре?

Помахавши на прощання, він розвернувся, і п’ятеро жінок залишилися самі. Так і стояли, застигнувши, поки Джил не ворухнулася, й тоді всі нарешті розплели руки.

Брі глянула на Джил — і побачила, що та дивиться прямо на неї.

— Далеко до першого привалу?

— О! Зараз, я... — Брі незграбно розгорнула карту, бо вітер одразу почав шарпати кутики. Вихідна точка була обведена кружечком, а маршрут позначений червоним олівцем. Ведучи пальцем уздовж лінії в пошуках першого привалу, Брі чула, як жінки припасовують наплічники. Де ж це? На папері розпливалася крапля дощу, а один кутик карти заломився. Брі розгладила його, як могла, й беззвучно видихнула, нарешті побачивши біля великого пальця позначку першого привалу.

— О’кей, це недалеко, — сказала вона, намагаючись прикинути віддаль за масштабом, вказаним на карті. — Не так уже й далеко.

— Підозрюю, твоє уявлення про «недалеко» серйозно відрізняється від мого.

— Кілометрів десять? — несамохіть промовила Брі з питальною інтонацією. — Не більш як десять.

— Гаразд, — підтягнула Джил наплічник трохи вище. Вже зараз було видно, що їй незручно. — Веди.

Брі рушила вперед. Буквально за кілька кроків поменшало світла: над стежкою нависало гілля, затуляючи небо. Чулося, як з листя крапає вода, а в гущавині щебече невидимий дзвінчик. Брі через плече озирнулася на чотири обличчя, затемнені каптурами курток. Найближче була Аліса, вітер шарпав її біляве волосся.

— Молодець, — самими губами промовила вона. Брі здалося, що це щиро, й вона всміхнулася.

Слідом за Джил, у якої вже розпашіли щоки, йшла Лорен, утупивши очі в нерівну землю. Далі Брі побачила свою сестру, яка замикала колону. Бет у своїх позичених черевиках і затісній куртці на півкроку відставала. Сестри зустрілися очима. Брі не сповільнила ходу.

Стежка повужчала, повернула, й останнє світло з турбази блимнуло і зникло, а позаду зімкнулися дерева.

Розділ 4

Стоянка турбази була повна-повнісінька. Бездоріжники волонтерів-шукачів тісно тулилися поміж мікроавтобусів новинних каналів і поліційних машин.

Фок зупинився, підперши чужу автівку, й залишив Кармен сидіти в машині, вручивши їй ключі. Потупавши ногами на веранді, він відчинив двері адмінкорпусу — й в обличчя вдарила хвиля тепла. В кутку оббитої шалівкою приймальні схилився над картою гурт шукачів. Двері з одного боку вели на загальну кухню, а з другого Фок угледів вітальню з потертими канапами й полицею, заставленою обшарпаними книжками й настільними іграми. В кутку виднівся старезний комп’ютер, а над ним висіло оголошення, написане від руки: «Тільки для гостей». Фок не зрозумів, це запрошення чи погроза.

Коли Фок підійшов до конторки, лісник на нього і не глянув.

— Даруйте, приятелю, місць немає, — мовив він. — Ви трохи невчасно.

— Сержант Кінг тут? — запитав Фок. — Він нас очікує.

Цього разу лісник таки подивився на нього.

— О! Вибачте. Я бачив, як ви під’їхали, й подумав, що ви... — він не закінчив речення: «...черговий міський бовдур». — Він у пошуковому штабі. Знаєте, де це?

— Ні.

Лісник розстелив на конторці карту заповідника. Безмежне зелене море бушу на папері було помережане кривими лініями, які позначали маршрути й дороги. Лісник узяв