Читати книгу - "Ляльковий будиночок , Анна Авілова"

   Рита спокійно спустилася до матері та Агата, і вони чудово відсвяткували її день народження. У чудовому настрої Рита та Агат проводили матусю до машини.

   - Тепер я спокійна. Ти в надійних руках. – Мама поцілувала доньку та поїхала додому.

- Ходімо, я покажу тобі твій подарунок, - сказав Агат.

 Рита ніжно взяла хлопця за руку і вони вдвох пішли у дім.

   На велике здивування Рити, Агат подарував їй порцелянового чоловіка. Він був огрядний, з чорними вусами та мав на голові червоний кашкет. Такий собі милий добрий чоловічок. Хоча подарунок все одно здавався дивним.

— Хто це?

— Твій батько.

  Рита не очікувала такої відповіді.

— Це ж я колись не дав тобі батька, тепер він в тебе є. Він цілий. І пам'ятає як це когось любити. Колись ти знайдеш його в іншому світі, а поки ця іграшка буде тобі на згадку.

   Ці слова і цей дарунок розлютили Риту. Дядько з вусами одним махом зіпсував цей чудовий день народження. Тим паче вона ніколи не уявляла свого батька саме таким.

— Агат, життя - це не порцеляна. І не ляльки з добрими очима.

— Чи воно не таке ж крихке як порцеляна? Чи не у всіх хто приходить у цей світ добрі очі?

— Я не зустріну свого батька, Агат. Не зустріну! — Рита з люттю кинула ляльку з вусами в стіну. Вона розлетілася на друзки, і їй навіть здалося, що Михасик та тітонька сова здригнулася від удару, чи то її власне тіло здригнулася від сліз.

   Агат обійняв її. Вперше.

— Я теж не вірив що ти існуєш. Колись я так само розбив тебе об стіну. Ми просто не бачимо нічого. В деяких світах ми сліпі, в деяких глухі, а іноді просто нічого не пам'ятаємо. Та в нас завжди це є: любов і всі ті кому вона належить. Вони з нами усюди, як лялька чи хмара, чи людина.

   Рита підняла один з друзків.

— В цьому світі він мене кинув...

— Так. Він просто забув, що любить тебе. Ти теж колись забула.

— Не кажи що я забула!

— Ти забула і я тебе розбив.

— А тоді ти теж був таким дивним? Може тому я й пішла!

— Я не знаю, я не пам'ятаю яким я був тоді.

— Чому ти нічого не знаєш і не пам'ятаєш? Мене бісить усе це. Мій батько пам'ятає, що в нього є донька, та не дзвонив мені ніколи. І досить саджати іграшки мені під двері!

— Я не саджав їх люба, вони так чекають поки ти прийдеш. Так сумують за тобою.

   Рита дивилась в його лагідне обличчя і зрозуміла що не може себе більше обманювати. Вона була щаслива в будинку Агата як ніколи, та він божевільний! Тітонька сова не чекала її під дверима. Вона всього лише іграшка!

  - Я не розумію, у чому сенс? У чому сенс всього? – прокричала вона йому услід.

    Її останнє питання було таким дивним навіть для неї самої. Але цим питанням вона хотіла дізнатися в Агата, який же висновок всього того що він казав про людей та життя. Що ж тоді значимо всі ми у цьому світі? Рита вибігла з дому з думкою, що більше ніколи не дозволить собі повернутися.

                                                      ***

       Великий проміжок часу не можна описати двома реченнями. Але той час який Рита провела без Агата можна описати навіть одним. В ньому не було нічого. Навчання, робота, дім, де її не чекали навіть іграшки та розчарування життям. Вона так і не зустріла свого батька, хоча завжди вірила. І все через ту дурну ляльку. Коли вона бачила чоловіків з вусами вона вглядалась у натовп, а вбачивши якийсь червоний кашкет бігла навздогін. Та все було марно. Вона так часто хотіла повернутись у будинок, та знала що вся ця порожнеча у грудях через нього - через той ляльковий будиночок. Де вона вірила що особлива, де вона повірила що зустріне батька, де її волосся торкались ніби до дорогоцінного каміння. Та всьому цьому не було місця в реальному житті.

   В решті решт вона не витримала та повернулась до будинку. Ворота як завжди були навстіж розчинені, а навкруги була таж сама тиша. У садочку порпалась жінка похилого віку. Рита ніколи раніше її тут не бачила.

— Вибачте,- звернулась до неї Рита, - а де хазяїн дому, Агат?

   Жінка повернулася до дівчини:

— Добрий день, люба. Агат на жаль пішов від нас.

— Куди пішов?

— Та куди ж. З життя звичайно. У якийсь інший світ. Як то кажуть, у кращий, мабуть.

  Рита не зрозуміла. Він повернувся у той світ про який він розповідав чи...Що жінка має на увазі? Її серце почало шалено калатати.

— Він помер? — обережно і лише для того, щоб виключити неможливе запитала дівчина.

— Ну не на зореліт же він сів! Звичайно помер. Як іще можна піти кудись с землі?

   Вона продовжувала буденно підстригати кущі, ніби розповідає про подібне кожного дня.

  Рита все одно не вірила її словам і продовжувала допит.