Читати книгу - "Ляльковий будиночок , Анна Авілова"

  В серці Рити приємно запекло.

— Я просто хотіла це почути.

— Я можу казати це кожного дня, якщо ти хочеш чути.

— Це не обов’язково. Просто, люди за межами цього дому забувають, що ми живемо заради цього. Вони кажуть один одному обіцянки, а потім їх не виконують. Так сильно не хочуть бачити того кого колись кохали, що навіть вирішують не любити й своїх дітей також...

— Так і є. Я ж казав тобі що ми з того світу де весь час все забувають. Тому деякі з них забули про любов.

— Усі вони теж з іншого світу?

— Звичайно.

— Я вважала тільки ти...І я. — додала вона поспіхом.

  Він посміхнувся та відклав гребінець.

— Ні. Усі ми звідти.

— Як це можливо?

— А ти не помітила, що тут ніхто надовго не затримується?

  Рита була вражена. Вона вважала, що Агат або божевільний або справді прилетів з іншої планети. Та він знав про весь зовнішній світ і говорив про нього так ясно.

— Так не затримується.

   Вона тяжко зітхнула.

— Там моторошно, Агат, — сказала вона раптом. — Тобто там є багато чудових речей проте....Ці війни людей між собою закривають всі ці речі.

— Тш не кажи цього слова. Люди передають із покоління в покоління історію, щоб навчити, але навчилися тільки лихі. Добра людина не зробить поганого навіть як би їй не розказали, що з цього може вийти. Тоді може варто мовчати. Можливо якщо не казати цього слова, людство взагалі забуде що воно означає.

— Ти знаєш чого я тут?

— Тому що, тобі страшно, а я нічого не боюся і пам'ятаю про любов.

  Рита поцілувала його руку. Вона хотіла поцілувати його по справжньому, але не знала чи можна так зробити.

    Кожен день, коли в Агата видавалась вільна від роботи хвилинка вони сідали разом на хайтековий зелений диван у вітальні та читали дитячі казки. Агат вмів гарно по ролях читати в голос, і Маргарита захоплено слухала ці казки ніби наживо дивилась якусь загадкову виставу. Дивно, але в домі Агата не було жодної дорослої літератури. Та ж він мав доволі багато елементів побуту звичайного дорослого чоловіка, тож Рита вирішила спитати:

- Агате, чому ми завжди читаємо лише дитячі оповідання? Ти не знаєш що існують ще й інші книжки?

- Звичайно ж знаю. Просто з усім складним та дорослим ми й так зустрінемось. А оце, - він показав на книжку у своїх руках, - це те що ми весь час забуваємо.

   І знову Рита була вражена тим, що він так ясно пам’ятає про зовнішній світ. Хоч кожного дня вони п’ють чай с іграшковою совою, в такі хвилини він схожий на чоловіка який також живе у цьому світі, але ховається від усіх в заквітчаному трояндами ляльковому будиночку.

- Ти знаєш, - продовжував хлопець, - мені здається, що всі ми насправді лише діти. Ті ж самі які падали коли вчились ходити, ті ж самі які ще зовсім не розуміли де ми та що тут треба робити. З часом ми просто трохи призвичаїлись, навчилися грати дорослих які все знають, які вже у всьому тут розібралися. Та правда в тому, що нічого ми так і не втямили й не втямимо ніколи. Тому будемо читати, про справжнє, щоб не забувати. В цих книжках немає сварок, нероздільного кохання чи крихкої дружби. Тому що всього цього не існує, ми вигадали ці речі, щоб розігрувати доросле життя. Ми загубилися серед вигаданих явищ.

    Рита як завжди захоплено слухала хлопця. Його зелені очі сяяли спокоєм та мудрістю. Вона живе в найкращому місті на світі. Рита як зазвичай поцілувала руку Агата.

  Тижні пролітали в домі Агата як хмаринки в небі: плинно та безтурботно. Аж поки її мати не дізналася, що дівчина не живе на орендованій квартирі.

 — Де ти живеш? – Мати була вкрай здивована, почувши відповідь доньки. - У хлопця лялькаря за містом? – Мама Рити знала, що донька ніколи не була легковажною тож її обличчя зображало занепокоєння.

— Так. Ми зустрічаємось, — збрехала Рита. Адже їхні відносини з Агатом важко було описати якоюсь звичною назвою. – Я просто поки не хотіла тобі казати. Але в нас все серйозно.

— Тоді я хочу познайомитися.

  І хоч Рита вважала, що це не найкраща думка, але мати все ж таки наполягала на зустрічі тому на день народження дочки приїхала до будинку Агата. Все пройшло непогано, крім того, що хлопець один раз назвав Риту “моя лялька” від чого маму аж перекосило. Та вона якось їй потім це поясне.

— Яка гарна жінка у вас працює, Агате. Ми зустрілися з нею у саду.

— Так, вона іноді допомагає мені по господарству.

    Рита здивовано підняла брови, почувши цю розмову. Та зіславшись на відвідини туалету чимдуж побігла до своєї кімнати. Сова з жовтими окулярами сиділа на її ліжку, так само як Рита залишила її перед приїздом матері. Фух. А вона вже й справді подумала, що тітонька сова розгулює садочком.

- Ти мене налякала, - звернулась вона до сови. – Я на хвильку подумала, що ти жива. – Рита засміялась, та ніжно погладила сову по голівці.

   Насправді вона часто спілкувалася з іграшковою совою. Хтось міг би сказати, що вона така ж божевільна як Агат. Але їй просто подобалось казати свої думки в голос. І краще казати їх тітоньці сові, а не просто промовляти до себе.