Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Збірка формує цілісний образ Мир-Города, а кожна повість постає одним із сегментів його, відтворюючи грань буття, сповнену особливого пафосу та емоційної забарвленості. Це дало підстави говорити про «Миргород» як про цикл.

1835 року були надруковані «Арабески», куди ввійшли праці «Погляд на утворення Малоросії» та «Про малоросійські пісні». В них Гоголь з великим пієтетом говорить про українську минувшину, закарбовану і в українській народній пісні. Саме в них генетичні витоки творчого духу Гоголя — «одного з найславніших українців і одного з найдужчих постів всесвітніх» (М. Драгоманов).

Вершинним досягненням ранньої творчості Гоголя стала п’єса «Ревізор» (1836), в якій письменник уперше прибрав образ судді сучасного світу, сказавши про нього гіркі слова і застерігши — не більше й не менше — як Страшним судом. Ця тема, бодай латентно, присутня в п’єсі. У «Розв’язці “Ревізора”» (вперше надрукованій 1856 р.) вустами першого комічного актора Гоголь говорить: «Що не кажи, але страшний той ревізор, який жде нас біля дверей гробу. Ніби не знаєте, хто цей ревізор? Чого прикидатися? Ревізор цей — наша совість, що прокинулася і примусить нас враз і одразу подивитись широко відкритими очима на самих себе. Перед цим ревізором ніщо не укриється, тому що за Іменним Вищим велінням він посланий і сповіститься про нього тоді, коли вже і кроку не можна буде зробити назад. Враз відкриється перед тобою, в тобі ж таке страховище, що від жаху здибиться волосся. Краще зробити ревізовку всьому, що тільки є в нас, на початку життя, а не в кінці його» (IV, 130‒131). Коментуючи ці слова, В. Воропаєв зазначає: «Тут йдеться про Страшний суд. І тепер стає зрозумілою завершальна сцена “Ревізора”. Вона є символічною картиною саме Страшного суду. Поява жандарма, що сповіщає про прибуття з Петербурга “по іменному велінню” ревізора вже справжнього, переводить апокаліптичну дію на героїв п’єси. Згадаємо ремарку Гоголя: “Вимовлені слова вражають як громом усіх. Звук подиву одностайно злітає з дамських вуст; вся група, раптом змінивши положення, залишається закам’янілою”»[13]. У «Ревізорі», власне, зроблена перша спроба художньої реалізації апостольського задуму, коли письменницький талант стає засобом здійснення вищого задуму, коли Гоголь починає декларувати своє право на особливе місце, особливу роль: своєрідного посередника між людьми і Господом. Він перебирає на себе незвичні для письменника апостольські функції.

У «Ревізорі» вперше оприявнився дивний у своїй потужній природі сміх Гоголя. Інституції імперії, що побутують у «зоні серйозного» (М. Бахтін), стали предметом сміху. Гоголь спокусив Росію сміхом. В. Розанов, який геніально відчував матерію російського буття і який все своє свідоме життя воював з Гоголем, пов’язуючи з ним крах імперії, визнав правоту письменника вже після революції. Він, зокрема, писав: «Саме з Гоголя починається у нашому суспільстві втрата почуття дійсності, так само як від нього йде і початок відрази до неї»[14]. Гоголя самого дещо налякало таке, переважно комічне, сприйняття його творів: не тільки через те, що лунали заклики відправити автора до Сибіру, а радше тому, що більшість публіки із задоволенням сміялася, бажала цього і чекала на те від нього. Це жодним чином не відповідало головній меті його покликання. Тож ще ясніше проступив образ мертвих душ, які потребували воскресіння, вони чекали на свого апостола.

Втілення Гоголевої ідеї апостольства має свій, виразно маркований і досить складний сюжет. Означимо головні віхи, перипетії і фінал його, починаючи з від’їзду письменника за кордон. Варто вказати при цьому, що на той час Гоголь уже мав і начерк великого плану спасіння живих душ: ще в Росії почалась робота над «Мертвими душами», що стануть символічним діагнозом сучасного світу. Він бачив за цим причетність вищих сил: «І нині я відчуваю, що не земна воля спрямовує шлях мій» (XI, 46). Він порівнює себе з монахом, який хоч і живе серед світу, але «не належить йому», «його чиста непорочна душа уміє говорити лише з Богом» (XI, 78), «вищі сили» (XI, 92) дарували впевненість у початій справі. «І нинішнє віддалення від вітчизни, воно послане згори, тим же великим провидінням, яким послане з небес все на виховання моє. Це великий перелом, велика епоха мого життя» (XI, 49). Вже тоді окреслився масштаб творчого задуму великого твору — «предовгого роману» (X, 375), в якому має постати «вся православна Русь» (XI, 74).

Від’їжджаючи до Європи (червень 1836 р.), Гоголь кинув репліку: «Пророку немає слави у вітчизні» (XI, 41). Прийнято думати й писати, що Гоголь перебував у Римі швидше «тілом», а всі його помисли і думки були про Росію. Він і сам багато писав про це, змальовуючи головне коло спілкування — середовище російських художників і пілігримів. Отже, є підстави вважати, що Захід дійсно був швидше декором, а закордонні зустрічі письменника з людьми церкви, поетами, літераторами і художниками носили майже випадковий характер і мало що значили в його творчому розвитку. Прагнення ж зробити з Гоголя зразкового національного мислителя й ортодоксального православного, виявлене в роботах останніх двох десятиліть, принесло як позитивний, так і негативний результат. Останній помітний у намаганні затиснути Гоголя в рамки суто російського контексту, що, вочевидь, не сприяє вивченню зв’язків письменника з європейською думкою і зменшує насамперед масштаби його творчої особистості. Саме такий стан речей стимулює «західний вектор» вивчення творчої спадщини Гоголя, який, як видається, здатен принести цікаві результати.

Гоголь володів могутнім інтелектом і, крім того, до всього доходив власним розумом, тому й потребував інформації про сучасний світ. Тож його дивовижна допитливість, виявлена у ранні роки й не загасла до кінця життя, вражала сучасників. І у вируючому ідеями й рухами Парижі, й у сконцентрованому на вічності Римі він шукав відповіді на свої «прокляті» питання. І знаходив власне їх вирішення.

Після мандрів різними країнами Європи Гоголь вибирає місцем притулку саме Рим, куди приїздить напередодні Великодня (березень 1837 р.). Рим був не тільки місцем географічного перебування, хай і дуже приємним, а й об’єктом глибокого переживання, локусом Гоголевої сокровенної таємниці, нерозгаданої й понині. Рим був ще і знаковим творчим топосом гоголівського світу. В якій би площині ми не подивилися на Гоголя крізь призму Рима, неминуче відчувається важливість того простору думки, що при цьому відкривається.

Загалом Гоголь прожив у