Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Останні місяці перебування Гоголя у Ніжині сповнені напружених розмислів про себе, про своє покликання, про майбутнє. Головний мотив — це саморефлексія. Навіть у листах, адресованих матері, він схильний дивитись на себе зі сторони і бачити при цьому образ людини, яка багато пережила, спізнала життя, людини, сповненої християнського смирення й покори і готової до великих діянь. Цю думку із вражаючим умінням і риторичним блиском він нав’язує й матері: «Я більше пізнав горя і скрут, аніж ви думаєте, я навмисне старався завжди, коли був у вас дома, показуватись неуважливим, норовливим і т. ін., щоб ви думали, що я мало запізнав, що мало потерпав від зла. Але навряд чи хто витерпів стільки невдячності, несправедливості, безглуздих смішних домагань, холодного презирства і т. ін. Все витерпів я без докорів, без ремства, ніхто не чув моїх скарг, я навіть хвалив винуватців мого горя». І, роблячи своєрідний відступ, продовжує: «Правда, я вважаюсь загадкою для всіх, ніхто не розгадав мене достеменно. У вас вважають мене норовливим, якимось нестерпним педантом, який думає, що він розумніший за всіх, що він створений на інший лад від інших людей (курсив наш. — П.М.) — Чи вірите, що я внутрішньо сам сміявся над собою разом з вами? Тут мене називають смиренником, ідеалом лагідності й терпіння. В одному місці я найтихіший, скромний, чемний, в іншому — похмурий, задумливий, неотесаний і т. ін., в третьому — говірливий і надокучливий до надмірності, для одних — розумний, для інших — дурник. Лише зі справжнього мого поприща всі дізнаєтесь мій справжній характер» (X, 123).

Те, що Гоголь не був серед гімназистів «ідеалом покірності й смирення», свідчать його співучій. Багато насмішок він натерпівся, про що згадував, наприклад, В.І. Любич-Романович: «Він постійно залишався на самоті… життя у школі було справжнім пеклом для нього». Але створюється враження, що часто згадувана недбалість і неохайність Гоголя, помічена не тільки аристократом В.І. Любичем-Романовичем, була майстерно зіграною роллю жалюгідного ізгоя, заледве не юродивого, терпимість якого спиралась на переконаність у високому захисті, а все, що відбувалось, було лише випробуванням Господнім: «Я надто добре знаю людей, щоби бути мрійником. Уроки, які я від них одержав, залишаться навіки незгладимими, й вони вірна запорука мого щастя. Ви побачите, що з часом за всі їхні лихі діла я буду в змозі заплатити благодіяннями, тому що зло їхнє мені обернулося на добро. Це неодмінна істина, що коли хто багатенько запізнав, коли кому щоразу давали відчути кріпкий гніт нещастя, той буде найщасливішим» (X, 123).

Підсумовуючи й узагальнюючи ці роздуми, Гоголь неначе привідкриває таємне: «Людина химерна щодо внутрішнього свого бажання. Вона угледить щось в далечі, і мрія про це ні на хвилину не полишає її. Вона бентежить спокій її й примушує вжити всі сили для досягнення сутнього» (X, 93).

Мрія не полишала Гоголя. Він тільки зміцнювався у своїй вірі, не зважаючи на випробування, які ставило перед ним життя. Столиця (грудень 1828 р.) непривітно зустріла Гоголя, як, певно, зустрічала тисячі юнаків із усієї Росії, спокушуваних пошуком місця під сонцем. Від самого початку Гоголь шукає себе на літературному терені, але провал поеми «Ганц Кюхельгартен» (1829) змусив замислитись. Він пробує сили в театрі, літературі, наукових студіях, викладанні й державній службі. Ці метання — свідчення того, що література не була для нього головним заняттям, що письменником він став ніби мимоволі. Просто тому, що па цьому терені до нього прийшло визнання. А талант — від Бога. Тож вірність талантові — вірність покликанню. Та й вибір літератури не в останню чергу мав характер служіння. Усвідомлення свого покликання прибирало опертя в містичному потенціалі слова. «Обходитись зі словом потрібно чесно. Воно є вищий дарунок Бога людині», — потім напише Гоголь у «Вибраних місцях» (VIII, 231).

Визнання таланту лише підсилювало віру в покликання. Дехто з сучасників саме надмірну хвалу вважали головною винуватицею позамежних претензій письменника на особливу роль. Гоголь любив порівнювати своє служіння з подвигом — не менше: «…я, який присвятив себе всього корисному, приготовую себе для благородних подвигів» (X, 188).

Українські повісті (зб. «Вечори на хуторі біля Диканьки», 1831‒1832) стали своєрідною лабораторією, де випробовувалось і вигострювалось перо, де, використовуючи екзистенційний досвід народу і його культури, були зроблені перші дослідження людської природи. Гоголь починав з конкретних проблем людського буття, рухаючись до великих узагальнень і своєрідної універсіалізації віднайденого.

Одним з найбільших Гоголевих відкриттів, що викликало подивування сучасників, стала мова його творів. Знаний автор системного дослідження мови Гоголя І. Мандельштам спостеріг, що письменник іноді просто перекладав з української цілі фрагменти[10]. Генеративна парадигма Гоголевих творів, уформована на українських ментальних уявленнях, втілювалась у когнітивних моделях російської мови, що певною мірою була для нього іноземною (X, 150). Це породило своєрідний семантичний зрух усієї мовної системи. Російське слово прибрало іншу конотацію, вибухнувши оновленим змістом. Іншими словами, або в іншій системі лінгвістичних координат: українська «картина світу» була представлена в системі іншої мови, що й породило подібний ефект, — Гоголь став творцем оригінального ідіолекту російської мови. На цей ефект звертав увагу акад. Л.А. Булаховський, який відзначив привнесення Гоголем у російську мову нового відчуття природи, «афективних елементів», стилістичного багатоголосся, «відбірної емоційної лексики, словника пишно-красивого, розрахованого на те, щоб захоплювати, хвилювати високим устремлінням, потугою величного або страшного, підкорюючою силою прекрасного»[11]. Дещо раніше про це писав А. Бєлий, який вважав Гоголя попередником Маяковського і Хлєбнікова, українцем, «який не оволодів граматикою “москалів” і подумки перекладав на російську з рідного наріччя, що довели біографи, … який пише “послать по художнику” (замість “за”)»[12]. Мова Гоголя, нарівні зі сміхом, передає чи не найвиразніші риси самобутності письменника, відзначеного печаттю свого народу.

На початку 1835 р. виходить збірка «Миргород», що включала чотири повісті. Серед них — «Тарас Бульба», твір, що відіграв визначну роль у розвитку української національної свідомості. Як епопея козацької доби, «Тарас Бульба» втілив високі взірці героїзму, звитяги, великої мужності й самопожертви в ім’я слави козацької та своїх товаришів — оборонців християнської віри. Гоголь видобуває з минулого України той високий моральний капітал, яким щедро обдаровує