Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Римі близько чотирьох років. Він часто залишав місто на тривалий час, але кожне повернення супроводжувалося творчим сплеском, збуренням нових надій на здійснення грандіозної ідеї власного апостольства — дороговказної зірки Гоголя. Спілкування з містом тривало з весни 1837 р. до осені 1847 р., тобто понад десять років. Мабуть, саме про це десятиліття писав Гоголь у листі до царя Миколи І: «…десять літ тяжкої недуги відірвали мене від тих трудів, до яких я прагнув; десять літ тяжких внутрішніх страждань душевних позбавили мене можливості працювати на корисних теренах перед Вами. Але не пропали ці роки: великою милістю Бога влаштовано було так, щоб відбувалося в цей час моє внутрішнє виховання, без якого не принесла б користі вітчизні моя найревніша служба; великою милістю Бога вкладені в мене деякі непересічні здібності, які не виховуються і якими після повернення мого зі Святої Землі я стану у пригоді Вам так само вірно і чесно, як уміли служити істинні духом і серцем росіяни» (XII, 423‒424).

У цьому фрагменті виразно прочитуються асоціативні зв’язки з біографією італійського літератора Сільвіо Пелліко (1789‒1854). Його десять років ув’язнення завершились релігійним преображенням, про що він розповів у книзі «Мої темниці» (1832), яку обговорювали по всій Європі. Цю книгу знав і Микола І, про неї писали В. Бєлінський і Олександр Пушкін, її перекладав С. Шевирьов. Перегуки з нею знаходимо у Гоголевих «Вибраних місцях»[15].

Гоголь уподібнює до цих випробувань своє життя за кордоном. Там він написав «Мертві душі», створив нові редакції «Портрета», «Тараса Бульби», «Шинелі», «Риму», «На віллі» і, нарешті, «Вибрані місця з листування з друзями». Але найважливіше те, що саме в римський період визрів апостольський проект — головне творіння життя Гоголя, в якому літературна творчість — це, хоч і стрижневий, але тільки один із складників масштабнішого задуму. У Римі Гоголь зробив спробу його здійснення. Тут містична ідея особливого покликання й призначення письменника знайшла реальне втілення, опертя в християнській історії, месіанській традиції Рима, який був одним з найважливіших центрів і свідків апостольських діянь, містом, з якого поширювалося християнство.

Виняткове місце Рима в історії християнства пояснюється низкою чинників. Перш за все, Рим був центром імперії й до нього тягнулися перші християни, розуміючи, що месіанський дух, поширюваний зі столиці, запанує швидше. Саме тут здійснювали служіння найавторитетніші апостоли Петро і Павло. Вже до середини 11 ст. Рим став осереддям християнського світу. Один з пристрасних захисників ідей апостольської спадкоємності й примату Риму Іріней Ліонський писав: «Бо з необхідності єднання з цією (Римською) церквою, через її перевагу і важливість має рахуватись всяка церква… бо в ній апостольське слово зберігалося віруючими повсюди»[16]. Ще потужнішим став уплив Престолу Петра після встановлення папства, про що писав Гоголь у лекціях з історії середніх віків (VIII, 102‒103).

Вибір Гоголем Рима як місця проживання набуває надзвичайно важливого сенсу у контексті апостольства. Абрам Терц справедливо відзначив: «Тут людина бачилась в пошукуваній якості місця, на яке вона поставлена недарма, але заради передвічного плану Творця і Облаштовувача життя»[17].

Крім того, з перебуванням у Римі збігся період зрілих роздумів і остаточного формування таланту Гоголя. Залишилися позаду жадання слави, визнання читачів і володарів світу. Рим визначив високий рівень творчої думки письменника, одночасно обумовивши й жорстку вимогливість до самого себе, до свого покликання. Етичний і творчий максималізм Гоголя багато в чому продиктований Римом. Місто «Апостольського Престолу» (IX, 220), місто, де відбувалася велика битва за утвердження християнства, місто, що стало центром християнського світу, вимагало цього від письменника.

Столиця апостолів, символізуючи початки тріумфу християнської віри, стала і сакральним центром гоголівського світу, звідки почалися його діяння. Рим стимулював месіанські настрої Гоголя. Рим повинен був стати і початком прийдешніх діянь апостола Миколи, в миру Гоголя.

При цьому дослідники і критики зазвичай акцентували увагу не стільки па релігійній природі мотивації Гоголем вибору Рима, скільки на естетичній. Навіть К. Мочульський, предметом рефлексій якого був духовно-релігійний розвиток письменника, твердить, що «римська епоха» — «історія неспішливої залюбленості Гоголя у Рим і занурень душі в чистий естетизм». Щоправда, К. Мочульський не випускав з поля зору і головний предмет свого дослідження: «Гоголь покидав батьківщину, відчуваючи себе невизнаним пророком; у нього розвивалася манія переслідування; йому здавалося, що вороги хочуть його погубити, знеславивши бунтівником, який “підриває державну машину”. Ця думка особливо його обурювала, тому що на свою літературну роботу він дивився як на державну службу». Схильний думати, що учений помітно перебільшує останній мотив, який стосується страхів Гоголя. Що ж до відчуття пророчого покликання як мотиву від’їзду Гоголя, то тут науковець має рацію, втім і захоплення митця католицизмом він також пояснював крізь призму естетичного: «Католицькі церкви й богослужіння полонили його (Гоголя. — П.М.) перш за все естетично»[18].

«Земля любові й море чарувань» — такою бачиться Гоголеві Італія, країна, якій він присвятив стільки захоплених сторінок.

У листі до О.С. Данилевського (від 18 червня 1838 р.) Гоголь писав: «А Рим, наш чудесний, в якому, я думаю, і ти живеш подумки в кращі хвилини твоїх думок, цей Рим захопив і зачарував мене. Не можу, та й годі, вирватися з нього» (X, 159). Того ж 1838 р. Гоголь зізнавався М.П. Балабіній: «Мені здається, тепер… принаймні, якби мені запропонували — природно не якийсь імператор чи король, а хтось сильніший за них, — що я вважав би за краще бачити перед собою — древній Рим у грізній і сяючій величі або Рим нинішній в його теперішніх руїнах, я б віддав перевагу Риму нинішньому. Ні, він ніколи не був такий прекрасний. Він прекрасний уже тим, що йому 2588-й рік, що на одній половині його дихає вік язичницький, на другій християнський, і той, і інший — велетенські дві думки в світі. Але ви знаєте, чому він прекрасний. Де ви зустрінете цю божественну, цю райську пустелю посеред міста? Яка весна! Боже, яка весна!» (XI, 144).

Безумовно, на такому сприйнятті позначився і чинник традиції. У художній свідомості європейців Рим, як і взагалі Італія, був музеєм, своєрідним сховищем художніх шедеврів минулого, без осмислення яких неможливо було уявити освіту сучасного художника. Всі дороги тоді вели до Рима, як на початку XX ст. вони поведуть до Парижа, який з того часу назавжди залишився «святом» мистецької душі. Таким «святом» XIX ст. був художній