Читати книгу - "Няня для дракончиків. Мільярдерів приборкувати не вмію!, Камі Мир"

– Нехай щастить, міс Камеліє, – сказав він, відчиняючи двері.

Я увійшла до кімнати та відразу помітила двох дітей – хлопчика та дівчинку, які, здавалося, чекали моєї появи. Їхні очі, такі ж золоті, як у батька, одразу звернули увагу на мене.

– Здрастуйте, – почала я, намагаючись здаватися впевненою, хоча всередині все тремтіло. – Мене звуть Камелія, і я тепер буду я вашою новою нянею.

Діти не відповіли одразу, вони лише уважно дивилися на мене, наче вивчали. Їхні погляди були такими ж пронизливими та проникливими, як у містера Дрейка. Я раптом зрозуміла, що тут має бути не просто догляд, навчання та виховання – це буде справжнє випробування, в якому мені доведеться довести, що я справді готова.

– Ми любимо грати у хованки, але з магією, – нарешті сказала дівчинка з хитрою посмішкою. – Ви ж вмієте нею користуватися?

Я ледве встигла подумати, що це може означати, як кімната почала змінюватися. Стіни розширювалися, предмети рухалися власними силами, а повітря стало щільнішим, через що дихати стало трохи важче.

«Що ж, почнемо…» – подумала я, розуміючи, що випробування вже розпочалося.

Спершу я намагалася усвідомити, що відбувається. В один момент здавалося, що все це ілюзія, створена магією, але відчуття були надто реальними. Кожен предмет наче мав власну волю: іграшки ковзали по підлозі, книги з полиць повільно оберталися в повітрі, як супутники навколо невидимої осі. Навколо мене все закручувалося та оберталося, і мені довелося глибоко вдихнути, щоб заспокоїтись.

«Вони перевіряють мене, – подумала я. - Хочуть подивитися, як я впораюсь під тиском. Не піддаватися паніці – це  зараз головне».

⧫!Коли ви приходите працювати до школи, діти теж можуть вас почати перевіряти, але більш гуманним способом, якщо ми говоримо про молодших школярів. Це може бути безліч питань, приклади з таблиці множення і так далі. Тут головне не губитись і залишатися спокійними. Якщо пройдете цей етап, якийсь час вони можуть вас соромитися, а пізніше можуть почати сприймати як друга, який готовий вислухати та допомогти!⧫

Я почала повільно рухатися кімнатою, намагаючись не втрачати рівновагу. Мої кроки здавались важкими, ніби щось невидиме тягнуло мене вниз. З кожною секундою кімната ставала все більш чужою і незвичною, залишатися спокійною ставало все важче, але я трималася щосили. Проходячи повз стіну, я торкнулася її рукою і відчула, як її поверхня змінилася – стала теплою і немов дихаючою.

«Добре, Камеліє, заспокойся, – подумки наказала я собі. – Це лише ілюзія, обман органів сприйняття, діти просто цураються нової людини й тому хочуть перевірити тебе. Це лише гра і ти впораєшся, ти зможеш, не вперше ж працюєш з дітьми. Згадай свою практику».

Раптом я почула тихий смішок, що пролунав десь праворуч. Я різко обернулася і побачила силует, що майнув у повітрі – дівчинка швидко перемістилася по кімнаті та зникла за шафою, залишивши після себе легке сяйво.

«Айріс», — прочитала я на бейджику, що пропливав повз мене. Ім'я жіноче, мабуть, це ім'я дівчинки.

Вони грали зі мною у хованки, але на їхніх умовах. Гра, в якій я – не лише учасник, а й головний об'єкт уваги.

Я зробила кілька кроків уперед, намагаючись утримати рівновагу. Моє серденько шалено калатало від нервувань, але я не дозволила собі піддатися страху. Я пам'ятала слова містера Дрейка про те, що його діти мають особливі здібності, і тепер мені довелося зіткнутися з цим безпосередньо.

Раптом я відчула, як хтось тихо засміявся за спиною. Я різко обернулася, але там нікого не було. Якщо судити по шкільному щоденнику, який знаходився за кількох кроках від мене, це Даміан – він стежив за мною, непомітно переміщаючись по кімнаті. Вони обидва перевіряли мої реакції, випробовували мене.

Я розуміла, що тут треба виявити не лише витримку, а й винахідливість. Якщо я хочу, щоб вони сприйняли мене серйозно, я маю показати, що не боюся їхніх ігор, навіть якщо у мене немає магії, як у них. Я зробила глибокий вдих і заплющила очі, намагаючись зосередитися на звуках та відчуттях. Прислухалася до легких шерехів, до шепоту вітру, що з'явився не зрозуміло звідки та який здавався непідвладним замкненому простору кімнати.

«Айріс і Даміан, – подумки повторювала я. – Я знаю, що ви тут. Я знайду вас, скільки б часу в мене це не пішло».

Я рушила до шафи, за якою нещодавно зникла Айріс. Згадала, як вона хитро посміхнулася перед початком гри, як її очі блиснули пустотою. Діти з магією – це не просто діти, це істоти, які можуть керувати світом довкола себе. Але вони все одно залишаються дітьми, які люблять грати та відчувати межі дозволеного.

Я повільно підійшла до шафи та затримала подих. Підняла руку та обережно прочинила дверцята. За нею нікого не виявилося, але на підлозі була іграшка – маленька лялька у сукні з яскравими очима. На мить мені здалося, що лялька жива, що вона спостерігає за мною.

Я нахилилася, щоб підняти її, і раптом кімната почала звужуватися. Стіни рухалися ближче, створюючи відчуття, що простір скорочується. Дихання стало ще важчим, і я відчула, як тиск посилюється. У голові промайнула думка: «Це перевірка на стресостійкість». Вони хотіли дізнатися, як я поводитимуся в ситуації, коли все здається безвихідним.

Але замість того, щоб панікувати, я зробила ще один глибокий вдих і змусила себе розслабитися. Я знала, що паніка – найгірший ворог у таких ситуаціях. Якщо я покажу, що я піддаюся страху, діти втратять до мене інтерес, і я втрачу шанс на цю роботу.

У той момент, коли я відпустила напругу і дозволила собі просто існувати в цьому дивному просторі, що давить, стіни зупинилися. Вони більше не рухалися, і повітря знову полегшало. Я посміхнулася, зрозумівши, що змогла пройти перший етап їхньої гри.

«Ви не зможете мене зламати, – подумки сказала я, ніби звертаючись до дітей. – Я сильніша, ніж здаюсь».

Чуючи вдалині тихий шерех, я вирішила рухатися далі. Підійшовши до ліжка, я обережно підвела край ковдри, чекаючи знайти там одного з дітей. Але під ліжком виявилося порожньо, тільки легкий слід магії мерехтів у повітрі, вказуючи на те, що хтось нещодавно там був.