Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

— Так, — вона почервоніла й опустила голову.

— Що саме, якщо не секрет?

— Ім’я.

Запанувала тиша. Якийсь час брат із сестрою сиділи поруч, не ворушачись. Згодом Ганс Пітер випустив її долоньку зі своєї і міцно обійняв сестру.

— О, моє маленьке дівчатко, — врешті промовив він. — Це неоціненний скарб для тебе, безіменної.

— Хочеш… Хочеш його почути? — завагалася дівчинка. Вона навіть не замислилася, як дивно буде після стількох років безіменності сказати своїм батькам, що у неї є ім’я. А якщо вони запитають, звідки воно у неї? То було чудове ім’я, однак будь-хто, хто б його почув, одразу здогадався б, що воно нетутешнє.

— Ні, — прошепотів Ганс Пітер. — Бережи його; бережи його глибоко в серці. Є краї, де бути безіменним — це щастя, це рятунок, — його погляд линув кудись удалечінь, проникаючи крізь стіни хатинки.

Побачивши спохмурніле обличчя брата, дівчинка аж зіщулилася:

— Але навіщо мені ім’я, якщо ніхто його не знатиме? — прошепотіла вона.

— Настане день, і твоє ім’я тобі знадобиться, — сказав він їй. — А до тих пір буде краще, якщо усі кликатимуть тебе дівчинкою.

— Твоїм дівчатком.

— Так, ти — моє дівчатко, — погодився він, перебираючи пасма її волосся.

Вони почули, як унизу відчинилися двері і Аскель щось закричав. Ганс Пітер закотив очі, а його наймолодша сестричка засміялася, і вони разом спустилися по драбині, щоб зустріти свого брата.

Розділ 4

Минуло трохи часу, перш ніж дівчинка помітила: щось у ній змінилося. Котів у них удома не було, оленями опікувався її брат Ейнар, а тих кількох курок, які в них жили, важко було назвати щебетушками, тому навіть якби дівчинка помітила, що вона їх розуміє, то швидко би про це забула.

Та одного разу до них у гості завітали Йорун зі своїм чоловіком Нільсом. Вони привели зі собою мале цуценя. Ось тоді дівчинка відчула в собі ці зміни. Щеня було довгоногим та привітним, любило грітися біля вогню, сидячи поруч із Гансом Пітером, котрий, як завжди, вирізав там дерев’яні фігурки. Коли хтось проходив повз них, цуценя било хвостиком об підлогу, а на його мордочці можна було побачити щось схоже на усмішку.

У другу ніч сестриного гостювання дівчинка смажила перепічки лефсе[2]. Тільки-но вона взяла плескату паличку й перевернула перепічку на інший бік, як почула чийсь голос:

— Як це смачно виглядає!

Вона усміхнулася братові, адже була впевнена, що це сказав Ганс Пітер:

— Дякую! Хочеш шматочок?

— Що? — Ганс Пітер перевів погляд з дерев’яної фігурки на сестру. — Ти щось сказала?

— Я запитала, чи ти хочеш шматочок лефсе?

— Не дуже, — він скривився. — Без присмачок вони мені не смакують.

— То навіщо було казати, що вони смачно виглядають? — вона перекинула щойно спечене плескате кружальце зі сковороди на тарілку, що стояла на столі.

— Я цього не казав, — він подивився на неї з подивом.

Дівчинка роззирнулася. Більше нікого поруч із ними не було. Лише цуценя, що метляло хвостиком. Дівчинка глянула на нього згори вниз, і у відповідь воно подивилося на неї:

— А можна мені шматочок, якщо він не хоче?

Дівчинка уважно подивилася на щеня.

— Ти чув? — вона тицьнула дерев’яною паличкою, котрою щойно перевертала перепічки, у цуценя, хоча й запитувала Ганса Пітера.

— Що саме?

— Цуценя щойно попросило шматок лефсе.

— Ні, я нічого не чув.

— Саме так, — сказало цуценя і опустило вуха. — Але якщо не хочеш мені його давати, то не мусиш.

— Гансе Пітере, — сказала вона, стишуючи голос так, щоб інші її не почули. — Цуценя зі мною розмовляє.

— Розумію, — він відклав убік нову дерев’яну фігурку і обережно засунув ніж у футляр. Тоді підійшов до сестри і поклав руку їй на плече. — Тебе болить голова?

— Ні.

— Ти сьогодні щось їла?

— Так, — вона роздратовано скинула братову руку зі свого плеча. — Цуценя розмовляє зі мною. Я не хвора і не божевільна, і мені це не сниться, — вона знову націлила дерев’яну паличку у бік цуценяти. — Скажи щось.

— Можна мені шматочок ще до того, як лефсе геть вихолоне?

— Ну ось, знову! — вона глянула на Ганса Пітера переможним поглядом. — Чув?

— Ні, — він заперечно похитав головою, однак погляд у нього став якийсь замислений. — Хоча я чув, як цуценя гавкало та скавуліло, і робило це по-собачому.

— Але я виразно чула його слова, — вона спантеличено опустила паличку. Помітивши, що мама пильно за нею спостерігає, дівчинка швидко поклала на сковороду порцію тіста і дерев’яною паличкою розплескала наступну перепічку лефсе. Доки та смажилася, дівчинка перевела погляд на цуценя. — Ти знав, що мій брат тебе не розуміє? — тихенько запитала вона.

— Ніхто мене не розуміє, — промовило цуценя. — Я говорю увесь час, але ти перша, хто зміг мене зрозуміти, — воно підняло задню лапу і почухало себе за вухом. — Твоя сестра дуже мила людина, однак, як би я її не благав, вона ніколи не дає мені нічого смачненького, — його карі оченята раз по раз кидали тужливі погляди на тарілку з перепічками. — Будь ласка! Лише однісінький шматочок…

Дівчинка відірвала від перепічки одненьку смужку, скрутила її валиком і дала щеняті. Воно швидко піймало той шматок зубами, опустило голову і почало наминати. Коли дожувало, то глянуло на дівчинку і зітхнуло.

— Ця перепічка однаково добра: як на вигляд, так і на смак.

— Дякую, — збентежено відказала дівчинка.

— Усе ще балакаєш з цуценям? — запитав Ганс Пітер.

Його вираз обличчя із враженого тепер став зацікавленим.

— Так, і воно мені відповідає, — сказала дівчина.

— А раніше ти чула, як звірі розмовляють?

— Ні, я… Стривай! — вона закусила губу. — Можу заприсягтися, що сьогодні вранці, коли відкривала курник, одна курка сказала: «Знову прийшла сюди». Але я не звернула на це увагу, бо Ейнар та Анна також були на подвір’ї.

— Гм, — Ганс Пітер присів навпочіпки біля щеняти. — А зі мною, малий, ти теж розмовлятимеш?

Цуценя якусь мить вивчало його поглядом, а тоді сказало: