Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

-Та гарні, гарні, навіть дуже, - швиденько виправився Стьопа, - але є один малеееесенький нюанс… - і він продовжив з притиском на кожному слові, стукаючи пальцем по циферблату годинника, - МИ ВЖЕ ЯК 5 ХВИЛИН МАЛИ БУТИ НА ВКАЗАНОМУ МІСЦІ!

І вся ватага стрімголов помчала до клубу. А от коли вони, задихані, прибігли, то… Там вже нікого не було.

-Тиць-гриць… Бігме… іронія долі, - говорив Стьопа, хапаючи ротом повітря, - ну не могли ще хвилин 10 почекати? Може, в когось би шнурівки розв’язалися, штани подерлися… Або хтось би макіяж доробляв, - і Стьопа невдоволено зиркнув на дівчат.

-Вибачєйте, - винувато розвела руками Ляна, теж віддихуючись. - ви б, взагалі, зайшли або хоча б постукали. Ну не знали ми котра година. Запізнилися трішки… В нас годинник зупинився…

-В НИХ ЗУПИНИВСЯ ГОДИННИК! - крикнув Стьопа до Андрія, який стояв, спершись на дерево, так само докірливо поглядаючи на дівчат. Найбільше під його поглядом зіщулилася Ляна.

-Стьопо, Андрію, та ж пробачте нам, - мовила Таня. Її голос був таким щирим, що Стьопа, який ще збирався добряче вилаятися, вже не придумав нічого сказати. Він присів, взяв в руки якусь паличку, нервово покрутив її в пальцях, потім підвівся, відкинув ту тростину вбік, сплюнув на землю і таки вилаявся, сказавши щось на кшталт: ,,Ліпше з мудрим загубити, як з дурним найти’’.

Після цього Стьопа глянув на Андрія, оцінювально зміряв поглядом дівчат і зітхнув.

-Так, нам треба продумати план дій… Зараз ми розділяємося…

-Нащо? - здивувалася Ляна, але зловила на собі погляд Андрія. Їй здалося, що вона питає щось цілком властиве для їхньої ситуації. І Стьопа підтвердив ці її здогади.

-Як це нащо? Ми йдемо шукати тих шарамигів. Що не зрозумілого?

-Але ж як, Степане? - тут в гру вступила Таня, - Надворі темна ніч, а ми будемо бродити по лісу? Може, краще повернемося до номерів…

-Угу, аякже. А нащо ви тоді весь цей марафет наводили? - нарешті озвався Андрій.

-Точно! Тому так: дупу в купу і гайда, - посміхнувся Стьопа. - Отож, ми з Андрієм… Але ні, ви ж в нас, дівчата, страхополохи. Зараз мишка проскочить, а ви кричати почнете, як недорізані. То зробимо інакше: Андрій іде з Ляною, а я візьму з собою Таню. Коли хтось зустріне наших, то…

-Стьопо, сказати тобі правду? - перебила його Ляна.

-Якщо дуже хочеш, то так.

-Ну тоді слухай: оглашеннішої, недоумкуватішої, дурнішою, макоцвітнішої, неповносправнішої ідеї я ще не чула! І взагалі…

-І взагалі, Роксоляно, чия б казала, а чия б мовчала! Через кого ми тут стирчимо, не підкажеш? Та й не далеко вони пішли, ти ж знаєш! - Стьопа знов подивися на годинник, - ми вже 15 хвилин з вами тут баляндраси точимо. Все! Рухом-рухом.

Він вхопив Таню за руку і дав Андрію якусь петарду та декілька сірників. ,,Хотів на ігрищах запустити, -підморгнув він, - ти знаєш, що з цим робити’’. І Стьопа попростував з Танею до лісу.

-Якщо не повернемося, то згадайте нас незлим, тихим словом, - весело гукнула Таня, й вони зі Стьопою розчинилися між деревами.

-То як? Пішли вже, - звернувся Андрій до Ляни. Дівчина неохоче кивнула.

Вони йшли лісом мовчки. Це, мабуть, вперше Ляна з Андрієм не знали, що сказати одне одному. Ляна думала про Таню і Стьопу. Як вони там? Чи все з ними добре? А Андрій… Андрій, напевно, теж думав про них.

Раптом в кущах щось зашелестіло. Роксоляна заціпеніла і вхопила Андрія за руку, той теж зупинився. Тепер вони разом стояли, як дві статуї, і вслухалися в кожен звук. Сонце на небі якраз сідало, але в лісі все мало інший вигляд - ніби палаюча зоря давно зайшла і вже настала глупа ніч.

Ляна й досі стояла, не в змозі поворухнути й пальцем. А тоді вона побачила, як Андрій посміхається.

-Назви мені хоча б одну причину для радості, - прошепотіла вона, стежачи за кущем.

-Ну, по-перше, ти тримаєш мене за руку, - і він глянув на неї так, як не дивився ніколи досі. В його карих очах Ляна побачила щось більше, аніж дружню любов чи прихильність. - А по-друге, це лише зайченя.

І Андрій, взявши Ляну за зап’ясток, повів її до куща, який, здавалося, рухався. Виявилося, що там сиділо маленьке зайчатко і рило собі нірку. Воно так захопилося роботою, що навіть не помічало, як за ним стежать двоє пар цікавих очей. Раптом зайченя глянуло вгору і за секунду вже дременуло в гущавину лісу.

-Отакої, а я вже думала, що тут зачаївся вовк, який планує нами повечеряти. - і Ляна дзвінко засміялася.

-Атож, ви, дівчата, таки лякливі, це правда.

Ляна злостиво зиркнула на Андрія.

-Ми лякливі? Нічого подібного! Але ти, бачу, вже щасливий, як слон, що я ледве Богу душу не віддали. Тим паче, звідки ти знав, що це заєць? Це міг бути і вовк! Тоді б я залюбки подивилася, як би тобі було весело!

Ляна вже збиралась іти далі, але Андрій її стримав. Тільки тепер дівчина зрозуміла, що вони й далі тримаються за руки. Ляна з викликом і подивом глянула на хлопця своїми синіми очима.

-Чому ти тоді розізлилася на Ксеню? - несподівано спитав Андрій. І відразу сам дав відповідь, - Тому що вона спитала, як звати цього чорнявого красеня?