Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

його одяг. Досі там лежала зношена купа вбрання, вкрита багнюкою й усякою поганню із сотень Майжевсюди, а це вбрання було на два розміри замале. Крістофер швидко одягнувся, не турбуючись, що ґудзики застібнуті абияк. Він ніколи не носив взуття, бо воно заважало дертися по скелях. Тож босоніж почапав довкола стрімчака у Проміжок. 

Він був безформний і незавершений, як завжди: схили й купи каміння громадилися зусібіч і нависали над головою. Клубочився туман, безформний, як і скелі. Це був один із тих випадків, коли косо періщив дощ, яким кидав туди і сюди вітрюган у Проміжку. Крістофер сподівався, що йому не доведеться провести тут надто багато часу в гонитві за людиною Дядька Ральфа. Він почувався таким маленьким, крім того, що мокрим і змерзлим. Крістофер добросовісно опанував себе на схилі з уламковим піском і закричав: 

— Агов! 

У Проміжку його голос став не гучнішим за пташине цвірінькання. Здавалося, клуби туману підхопили цей звук і поховали його в дощових потоках. Крістофер дослухався відповіді, але впродовж довгих хвилин єдиним відгуком був свист вітру. 

Він задумався, чи не покричати ще, коли почув тихесенький, тонесенький писк, що немічно відлунював до нього з-поза валунів. 

— Агоооов! — це був його власний крик. Крістофер був певен цього. Від самого початку своїх снів він знав, що Проміжок, здавалося, повертає все, що не належить йому, до того місця, із якого воно прийшло. Ось чому він завжди діставався ліжка швидше, ніж нової долини. Проміжок виштовхував його назад. 

Крістофер напружено думав. Мабуть, із крику не буде користі. Якщо людина Дядька Ральфа зовні цього туману, вона не зможе стояти й чекати довго, інакше її виштовхне назад до долини, з якої вона прийшла. Тож людина має стояти в придолинку й сподіватися, що Крістофер знайде її. 

Крістофер зітхнув. Тут були тисячі й тисячі долин, високо вгорі й ген внизу, в усякому напрямку, про який тільки можна подумати, деякі долини відгалужувалися від інших долин — і то тільки тоді, якщо обповзати найближчу до Проміжку частину долини. Якщо йти іншим шляхом, у напрямку Всюдинки, неприязної до людей, їх могло бути на тисячі більше. Втім, Дядько Ральф не хотів би аж надто ускладнити цю зустріч. 

Людина мала бути досить близько. 

Намірившись зробити дослід Дядька Ральфа настільки успішним, наскільки зможе, Крістофер рушив, чіпляючись, сповзаючи, ледь посуваючись через вогке каміння, майже відчуваючи на обличчі його слабкий стійкий запах. Перша долина, в яку він прийшов, була порожня. «Агов?» — гукнув Крістофер у неї. Але річка котила хвилі зеленим порожнім простором, і він бачив, що нікого там немає. Він відступив назад і подерся вгору і вбік — в іншу долину. І там, ще й не діставшись проходу, побачив когось крізь туман, когось темного й блискучого від дощу; хтось сидів навпочіпки, чіпляючись за виступ над головою. 

— Агов? — гукнув Крістофер. 

— Це ж ти Крістофер? — спитала особа. То був голос сильного молодого чоловіка. — Виходь сюди, щоб ми могли добре бачити один одного. 

Після декількох підйомів і спусків обидва пролізли навкруг скелі і спустилися в іншу долину, там повітря було тепле й безвітряне. Трава, осяяна призахідним сонцем, відсвічувала рожевим. 

— Еге ж, — сказала людина Дядька Ральфа. — Ти вполовину менший, ніж я очікував. Радий знайомству, Крістофере. Я — Такрой. 

І він усміхнувся Крістоферові з висоти свого зросту. Такрой був таким же сильним і молодим, як і його голос, досить міцним і простим, із круглим коричневим обличчям і веселими очима горіхового кольору. Він одразу сподобався Крістоферові, частково тому, що був першим дорослим чоловіком із бачених ним, який мав таке ж хвилясте волосся, як і в нього. Воно не було цілком подібним. Тоді як Крістоферове волосся спадало вільними чорними кучерями, волосся в Такроя збиралося в тугі завитки, наче оберемок маленьких блідо-коричневих пружинок. Крістофер подумав, що, певно, Такрою болить, коли гувернантка чи ще хтось змушує його зачісуватися. І це змусило його помітити, що кучері Такроя були доволі сухі. Жодного сліду блискучої вогкості, що була на його одязі за мить до того. Такрой був убраний у зеленуватий бавовняний костюм, досить ветхий, але він навіть не відсирів. 

— Як тобі вдалося так швидко висохнути? — спитав його Крістофер. 

Такрой засміявся. 

— Тут я не такий тілесний, яким видаєшся ти. А ти змок до нитки. Як це сталося? 

— У Проміжку дощить, — сказав Крістофер. — Там ти теж був мокрим. 

— Правда? — сказав Такрой. — Я цього геть не унаочнив у Переході — це більше схоже на ніч із кількома путівними зірками. Мені досить складно унаочнити навіть тут, на Краю Світу — хоча тебе я бачу досить добре, звісно, адже ми обидва цього хочемо. 

Він помітив, що Крістофер вдивляється в нього, не розуміючи й слова із цього всього, і замислено примружив очі. Від цього маленькі зморшки-смішинки розбіглися від круглих Такроєвих очей. І Крістоферу він сподобався ще більше, ніж досі. 

— Скажи мені, — спитав Такрой, махнувши коричневою рукою в бік решти долини. — Що ти тут бачиш? 

— Долину, — відповів Крістофер, міркуючи, що ж бачить Такрой, — із зеленою травою. Сонце заходить, і від цього струмок стає напіврожевим. 

— Просто зараз? — спитав Такрой. — Тоді я думаю, тебе дуже здивує, що все, що бачу я — ледь рожевий туман. 

— Чому? — спитав Крістофер. 

— Бо я тут тільки духом, а ти — насправді тілом, здається, — сказав Такрой. — Там, у Лондоні, моє дорогоцінне тіло лежить на кушетці в глибокому трансі, закутане в ковдри й зігріте керамічними барилами з гарячою водою, а прекрасна й приязна юна панна награє мені мелодії на арфі. Я наполіг на присутності панни в ролі частини моєї оплати. Як ти гадаєш, ти теж десь лежиш, вкутаний, у ліжку? 

Коли Такрой помітив, що це питання водночас здивувало і роздратувало Крістофера, він знову примружив очі. 

— Продовжимо, — сказав він. — Наступна частина досліду в тому, щоб перевірити, чи можеш ти перенести додому заготовлений пакунок. Я поставив позначку. Постав і ти, і ми спустимося в цей світ. 

— Позначку? — перепитав Крістофер. 

— Позначку, — відповів Такрой. — Якщо ти не поставиш позначки, як думаєш знайти дорогу до цього світу та з нього або упізнати цей світ, коли опинишся тут? 

— Долини знайти досить просто, — заперечив Крістофер. — І я можу сказати, що вже бував у цій Всюдинці. Тут найменший струмок із усіх, які я бачив. 

Такрой стенув плечима, примруживши очі. 

— Хлопчику мій, у мене від тебе мороз по шкірі. Будь такий ласкавий, потіш мене і нашкрябай цифру дев’ять на стіні чи деінде. Не хочу бути винним у тому, що загубив тебе. 

Крістофер чемно підняв загострений кремінь і трохи покопирсався в багні на стежці, аж поки зробив там велику кривулясту дев’ятку. 

Він глянув угору й побачив, що Такрой дивиться на нього, як на прояву. 

— Що сталося? 

Такрой коротко і дикувато розсміявся. 

— О, нічого такого. Я можу її бачити, тільки й всього. Це дещо нечуване, тільки й всього. Мою позначку ти можеш бачити? 

Крістофер подивився усюди, де йому спало на думку, навіть на призахідне небо, й мусив зізнатися, що не бачить нічого подібного до позначки. 

— Хвала небесам! — сказав Такрой. — Хоча б це нормально! Але я серйозно задумався, що ж ти за один. Починаю розуміти, чого твій дядько так переймається. 

Разом вони подалися вниз у долину.