Читати книгу - "Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко"

 Марта пішла до дверей, відчинила їх та покликала несподіваного відвідувача.

 - Проходьте, будь ласка, - запросила гостя і, коли він минав її на порозі, додала. - Чи можу запропонувати вам чай чи каву?

 Валерій Іванович на мить зупинився поряд і чемно відмовився.

 - Ні, дякую. Я ненадовго.

 Марта доброзичливо всміхнулася та поспішила покинути кабінет, акуратно зачинивши за собою двері. Ян підвівся і простягнув руку, щоб привітати гостя.

 - Добрий ранок, Валерій Іванович. Ви мене, зізнаюсь, здивували своїм візитом. Прошу, сідайте, - він вказав на крісло навпроти свого стола.

 - Дякую, - всміхнувся чоловік. - Розумію, візит справді цікавий і несподіваний. Та я не займу багато вашого часу. Ви зайнята людина, та й я не звик теревені розводити і байдики бити, але з цією справою не міг до вас не прийти.

 - Чим далі тим цікавіше, - хмикнув Ян, відкидаючись на спинку крісла. - Тож уважно слухаю.

 - Так от. Років п'ять тому, коли ви ще жили в нашому будинку і якраз перед вашим переїздом, в домі почастішали випадки крадіжок, а злодія не вдавалося виловити. Зрештою, ми вирішили замінити камери спостереження на звукові, зокрема і в ліфті. Дорого, але скарги жильців тиснули.

 - Це все добре, але який має стосунок до моєї скромної персони? - не міг второпати Ян.

 - Думаю, пряме, - ухилився від чіткої відповіді Валерій Іванович. - Тож продовжу. Недавно в нас виникла необхідність уже з інших причин знову передивитися записи за той період і я натрапив на один дуже... цікавий момент. Думаю, вам теж варто його переглянути.

 - То може просто в двох словах розкажіть та й на тому проблему буде вирішено? - розвів долоні в сторони Ян, щиро не розуміючи такої втаємниченості, швидше всього з якоїсь дріб'язкової причини, на кшталт пліток сусідів про нього.

 - Краще просто перегляньте, - Валерій Іванович припіднявся і простягнув Янові флешку. - Припускаю, вас це може сильно зацікавити.

 Ян потягнувся і взяв з рук колишнього охоронця запропоновану річ.

 - Ну що ж, - не знав, що відповісти на дивну поведінку Валерія Івановича Ян. - Дякую за турботу і потрачений на це, - підняв вище флешку, - час.

 Гість підвівся, очевидно вирішивши, що справа залагоджена і його обов'язок виконаний.

 - Люблю, знаєте, коли крапки над "і" розставлені, - всміхнувся він і знову простягнув руку для прощального рукостискання. - Коли є можливість виправити потенційну несправедливість, треба нею скористатись.

 Ян і собі підвівся для прощання з гостем:

 - Ви абсолютно праві, - просто погодився з останньою реплікою того.

 - Гарного дня вам, Ян Володимирович.

 - Чого і вам бажаю, - відповів той і веселіше додав. - Цікавішим мій день ви вже зробили своїм несподіваним візитом.

 - Радий чути. До побачення і не проводжайте, - Валерій Іванович вернув посмішку і пішов до виходу.

 - До побачення, - наздогнали його дорогою Янові слова.

 Варто було гостеві зачинити за собою двері, як пролунав телефонний дзвінок - робочий день входив у свій звичайний напружений режим. Розмова затягнулась, тож коли в двері постукала і зайшла Олена, менеджер з персоналу, Ян навіть здивувався, що час так швидко промайнув.

 - Добрий ранок, Володимирович, - привіталася вона, стишивши при кінці голос, коли помітила, що він іще розмовляє по телефону, але жестом кивнув заходити.

 Рудоволоса жінка в масивних круглих окулярах, не багато старша за нього віком, з доброзичливим, м'яким виразом обличчя, що приховували гострий розум, пройшла кабінетом і зупинилася перед його столом та сперлася обома руками на спинку крісла, чекаючи завершення розмови. Янові подобалася їхня менеджер з персоналу: прониклива, кмітлива і, що вже вміє, то це розбиратися в людях. На цій посаді вона, як риба у воді.

 - Підозрюю, ти привела нових рабів на галеру? - спитав її по закінченні телефонної розмови з цілком серйозним, але байдужим виразом обличчя.

 - Придерж свої дотепні вислови для профспілок, - скривилася у в'їдливій посмішці менеджерка.

 - Клич і покінчимо з цим. Припускаю, претенденти підходять на посаду, якщо вже пережили твій жорсткий контроль.

 - Так. Інакше я б не допустила зустрічі з тобою. Тут потрібні залізні нерви.

 - Ти, як завжди, маєш рацію, - Ян пропустив мимо вух її сарказм, зацікавившись новиною, що стрілась в інтернеті і стосувалася безпосередньо роботи.

 - В мене для тебе дві кандидатки, але наполегливо раджу взяти першу, - менеджерка виразно глянула на нього.

 - Очевидно, так і зробимо, - знов розсіяно відповів Ян, уважно вдивляючись в монітор та задумливо-хмуро проводячи вказівним пальцем по нижній губі.

 На очі трапилась принесена нещодавно флешка, але зараз було зовсім не до того. Ян схопив її і кинув у шухляду стола - при нагоді подивиться.

 Жінка, щоб не затримувати довше потрібного свого керівника, пішла до дверей і покликала першу з обраних раніше кандидаток.

 Дана підвелася з крісла, на якому, здавалося, наче хто канцелярські кнопки порозкидав, і пішла до вхідних дверей кабінету. 

 Чому вона так жахливо нервує і тремтить? Чому так неприродньо і ненормально страшно? Чого долоні такі мокрі, а серце зараз розтрощить грудну клітку? Що за містика з нею діється?...

 Коли Дана минула в дверях менеджерку і пройшла вглиб великого кабінету кілька кроків - враз застигла. Вона збагнула і знайшла відповіді на задані собі раніше питання. Перед нею, за столом, уважно вдивляючись в монітор, сидів Ян.

 Серце на мить спинилось і знову розійшлось в шаленому ритмі.

 - Сідайте, - запропонувала менеджерка, проходячи повз скам'янілу в німому ступорі Дану, та зупинилася неподалік Яна.

 Дана болісно заплющила очі і інтуїтивно зробила крок назад. Втекти зараз видавалось найкращим рішенням. Просто зникнути, поки він не побачив її. Справа з роботою тут вже вирішена.

 Не змогла. Не встигла.

 - Так, гаразд, - він відірвався від ноута. - В мене до вас тільки кілька...