Читати книгу - "Салимове Лігво"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона нахилила голову, щоб посмоктати крізь свою соломинку. Шию мала засмаглу, красиво пружну. Одягнена була в барвисту вибійчану сукню-туніку, яка натякала на гарну фігуру.
— Якої роботи ви прагнете?
Вона знизала плечима.
— У мене диплом бакалавра мистецтв Бостонського університету… не вартий паперу, на якому його надруковано, якщо по правді. Основна спеціалізація мистецтво, додаткова — англійська мова і література. Істинний подвійний глухий кут. Абсолютно поза конкуренцією в категорії освічених ідіоток. Мене навіть не навчали, як опорядкувати офіс. Дехто з дівчат, з якими я ходила до старшої школи, зараз займають ситні секретарські посади. Мені ж нелегко дався навіть курс «Друкування на машинці для особистих потреб», мені, особисто.
— То що залишається?
— Ох… можливо, якесь видавництво, — невпевнено промовила вона. — Або якийсь часопис, реклама, можливо. У таких місцях завжди знайдуть, як використати того, хто вміє малювати на замовлення. Я вмію. Я маю портфоліо.
— Ви маєте пропозиції? — запитав він лагідно.
— Ні… ні. Але…
— Не варто вам їхати до Нью-Йорка без пропозицій, — сказав він. — Повірте мені. Ви стопчете собі всі підбори на туфлях.
Вона знічено усміхнулась.
— Гадаю, вам краще знати.
— У вас тут що-небудь продавалося?
— О, так, — раптом засміялась вона. — Найбільший мій продаж на сьогодні був на замовлення корпорації «Сінекс». Вони відкривали в Портленді новий кінотеатр із трьома залами і разом купили дванадцять картин, щоби повісити у себе в фоє. Заплатили сімсот доларів. Я сплатила перший внесок за мою маленьку машину.
— Вам треба зняти номер у якомусь готелі в Нью-Йорку, десь на тиждень, — сказав він, — і обійти з вашим портфоліо всі журнали і видавництва, які тільки зможете знайти. Домовляйтеся про візити місяців за шість заздалегідь, щоби редактори й кадровики не мали нічого на той час у своїх календарях. Тільки заради Бога не зривайтеся з прикілка навмання у велике місто.
— А як щодо вас? — запитала вона, полишивши соломинку й зачерпуючи ложкою своє морозиво. — Що ви робите у штаті Мейн, у процвітаючій громаді Єрусалимового Лігва з населенням тринадцять сотень душ?
Він знизав плечима:
— Намагаюся написати роман.
Вона вмить спалахнула схвильованістю.
— У Лігві? Про що він? Чому тут? Чи ви…
Він серйозно подивився на неї:
— У вас капає.
— У мене?.. Ой, точно. Вибачте.
Вона витерла дно своєї склянки серветкою.
— Послухайте, я не мала наміру випитувати. Насправді, як правило, я не така збудлива.
— Не треба ніяких вибачень, — сказав він. — Усі письменники люблять поговорити про свої книжки. Інколи, лежачи вночі в ліжку, я уявляю статтю з моїм інтерв’ю в «Плейбої». Марна трата часу. Вони вибирають тільки тих авторів, чиї книжки модні в студентських кампусах.
Військово-повітряний молодик підвівся. Перед фасадом до бордюру з сичанням пневматичних гальм причалював «Ґрейгавнд»[20].
— Дитиною я чотири роки прожив у Салимовому Лігві. Там, на Бернс-роуд.
— На Бернс-роуд? Зараз там уже нічого нема, крім Мочарів та маленького цвинтаря. Його тут називають Злагідний Пагорб.
— Я жив у моєї тітки Сінді. Сінтії Ставенс. Мій тато помер, розумієте, а мама пережила… ну, щось на кшталт нервового розладу. Отже, вона здала мене в оренду тіточці Сінді, поки не впорядкує власні справи. Тітонька Сінді посадовила мене на автобус і відправила на Лонг-Айленд, назад до мами, приблизно через місяць після тієї великої пожежі.
Він подивився на своє обличчя у дзеркалі поза апаратом газованки.
— Я плакав в автобусі, їдучи від мами, і плакав в автобусі, їдучи від тітоньки Сінді, з Єрусалимового Лігва.
— Я народилася в рік тієї пожежі, — сказала Сюзен. — Найбільша бісова подія, яка бодай колись ставалася в цьому містечку, а я її всю проспала.
Бен розсміявся.
— Таким чином, ви років на сім старші, аніж мені подумалось там, у парку.
— Справді? — вигляд у неї був задоволений. — Дякую вам… хто б міг подумати. Дім вашої тіточки, певне, геть згорів.
— Так, — сказав він. — Та ніч серед моїх найяскравіших спогадів. Кілька людей з індіанськими помпами[21] на спинах прийшли до дверей і сказали, що нам треба вибиратися. Це було дуже хвилююче. Тітонька Сінді крутилася по хаті, хапаючи речі, вантажачи їх у свій «Гадсон»[22]. Господи Ісусе, яка то була ніч.
— Вона була застрахована?
— Ні, але будинок був орендованим і ми майже все цінне віднесли в машину, окрім телевізора. Ми намагались його підняти, та не змогли навіть з місця зсунути. То був «Відео Кінг» із семидюймовим екраном і збільшувальною лінзою перед кінескопом. Тортури для очей. Утім, у нас був лише один канал — багато кантрі-музики, фермерські новини та «Клоун Кітті»[23].
— І повернулись тепер сюди, щоб написати книгу, — зачудувалася вона.
Бен відповів не відразу. Міс Куґан розпаковувала блоки сигарет і заповнювала вітринну стійку біля каси. Немов якийсь крижаний привид, порпався за своїм високим аптечним прилавком провізор, містер Лабрі. Хлопець із ВПС стояв біля дверей автобуса, чекаючи, коли повернеться з туалету водій.
— Так, — сказав Бен.
Він розвернувся й подивився на неї, вперше просто в обличчя. У неї було дуже гарне обличчя, зі щирими синіми очима й високим, чистим засмаглим лобом.
— Це місто вашого дитинства? — спитав він.
— Так.
Він кивнув:
— Тоді ви зрозумієте. Я жив дитиною у Салимовому Лігві, і воно мене переслідувало примарою. Коли я їхав сюди, я його майже обминув, тому що боявся, що воно тепер інше.
— Тут нічого не змінюється, — сказала вона. — Чи то мало що.
— Там, на Мочарах, я з дітьми Гарденера зазвичай грався у війну. На Рояловому ставку — у піратів. У «захопи прапор» та в піжмурки — в парку. Після того, як я поїхав від тітки Сінді, ми з мамою поневірялися в багатьох недобрих місцинах. Вона позбавила себе життя, коли мені було чотирнадцять, але майже весь чарівний пилок обтрусився з мене задовго до того[24]. Найбільше його було тут. І він досі залишається тут. Місто не вельми змінилося. Роздивлятися на Джойнтер-авеню, це мов крізь тонку крижану пластинку — як оті, що в листопаді можна було назбирати з поверхні міської водної цистерни, якщо перед тим постукати по її боках — дивитися на власне дитинство. Воно хвилясте й туманне, а в деяких місцях сходить на ніщо, але більшість його все одно там є.
Він замовк, сам зачудований. Оце так промову утнув.
— Ви говорите точно як у ваших книжках, — промовила вона благоговійно.
Він розсміявся:
— І ніколи раніше не проказував нічого на це схожого. Принаймні вголос.
— А що ви робили після того, як ваша мати… після того, як вона померла?
— Тинявся, — коротко відповів він. — Їжте ваше морозиво.
Вона так і зробила.
— Дещо змінилося, — сказала вона перегодом. — Містер Спенсер помер. Ви його пам’ятаєте?
— Звичайно. Тітонька Сінді щочетверга ввечері приїздила до міста скуплятися в крамниці Кроссена, а мене посилала сюди випити кореневого пива[25]. Тоді воно було бочкове, справжнє кореневе пиво з Рочестера[26]. Вона давала мені нікель, загорнутий у носовичок.
— Воно коштувало вже дайм, коли я почала сюди ходити. А ви пам’ятаєте, що він зазвичай приказував?
Бен зігнувся, скорчив одну руку артритною клешнею і скривив кутик губ у паралітичному виверті:
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.