Читати книгу - "Салимове Лігво"

мотлоху, і ти можеш щось підібрати, можливо прес-пап’є, і покласти собі до кишені. Потім, наприкінці коридору, замість пройти через кухню, ти можеш завернути ліворуч і піднятися сходами, топчучи підошвами тиньковий пил, що роками сіявся зі стелі. Там чотирнадцять сходинок, рівно чотирнадцять. Але верхня менша, несумірна з рештою, немов її додали, щоб уникнути зловісного числа. Стати на верхньому майданчику сходів, поглянути вздовж коридору на зачинені двері. А якщо підеш коридором до них, дивлячись немовби зсередини себе, як ті двері ближчають і більшають, зможеш простягнути руку і покласти її на тьмяну срібну ручку…

Він відвернувся від будинку, і з рота йому вирвався сухий, як солома, віддих. Не зараз. Можливо перегодом, але не зараз. Наразі достатньо знати, що все те досі тут. Воно чекало на нього. Він поклав долоні на капот машини й озирнув місто. Там він міг би дізнатися, хто опікується Домом Марстена і, можливо, пропонує його в оренду. З кухні там можна зробити годящий кабінет для писання, а спати він може в передній вітальні. Але підніматися нагору сходами він собі не дозволить.

Якщо тільки не буде змушений.

Він сів у машину, завів двигун і рушив з цього пагорба в Єрусалимове Лігво.

Розділ другий. Сюзен (І)

  1

Він сидів на лавочці в парку, коли помітив, що на нього дивиться ця дівчина. Дуже гарна білявка в шовковому шалику, яким було пов’язане її світле волосся. Наразі вона читала якусь книжку, але поряд з нею лежав альбом для малювання та щось схоже на вугільний олівець. Був вівторок, 16 вересня, перший день шкільних занять, і парк чарівним чином спорожнів без своїх більш галабурдних відвідувачів. Залишилась хіба що жменька матерів з немовлятами, кілька старих, що сиділи біля Воєнного меморіалу, та ця дівчина, яка сиділа в пістрявій тіні покривленого старого в’яза.

Вона підняла голову й побачила його. Якийсь сполошений вираз промайнув її обличчям. Вона опустила очі на книгу, знов подивилась на нього і почала підводитись; майже передумала; таки підвелася; сіла знову.

Він підвівся і підійшов, теж тримаючи в руці книжку, вестерн у м’якій обкладинці.

— Вітаю, — промовив він люб’язно. — Ми з вами знайомі?

— Ні, — сказала вона. — Тобто… ви ж Бенджамін Міерз, правда?

— Так, — звів він брови.

Вона нервово засміялась, не дивлячись йому в очі, окрім короткого позирку, яким намагалася оцінити барометр його намірів. Цілком очевидно, вона не була тою дівчиною, що звикла розмовляти з незнайомими чоловіками в парку.

— Я подумала, що бачу привида.

Вона поставила книжку стійма в себе на колінах. На торці товстого зшитка сторінок між палітурками він краєм ока помітив штамп «Публічна бібліотека Єрусалимового Лігва». Книжка називалася «Повітряні танці», його другий роман. Дівчина показала його власну фотографію на задній обкладинці, знімок, якому тепер уже було чотири роки. Обличчя виглядало хлопчачим і лячно серйозним — очі неначе чорні діаманти.

— З таких випадкових зародків розпочинаються династії, — промовив він, і хоча це було лише жартома кинуте зауваження, воно повисло в повітрі, немов глузливе пророцтво.

Поза ними купка малечі щасливо хлюпалася в дитячому басейні, а якась матінка наказувала Родді не розгойдувати сестричку аж так високо. Попри це, сестричка злітала вгору на гойдалці, пурхало платтячко, прагнучи в небо. Це була та мить, яку він пам’ятав довгі роки по тому, немов якийсь невеличкий, вирізаний з пирога часу, особливий шматочок. Якщо ніщо не спалахує між двома людьми, така мить просто ховається серед загального галуззя пам’яті.

Тоді вона розсміялася і подала йому книгу.

— Ви її підпишете?

— Бібліотечну книжку?

— Я в них її викуплю і заміню іншою.

Він знайшов у себе в кишені светра механічний олівець, розгорнув книгу на форзаці і запитав:

— Як вас звуть?

— Сюзен Нортон.

Він написав швидко, не роздумуючи: «Сюзен Нортон, найгарнішій дівчині в парку. Зі щирими побажаннями, Бен Міерз». Під своїм підписом він додав дату косими цифрами.

— Тепер ви мусите її вкрасти, — сказав він, віддаючи книжку назад. — На жаль, «Повітряні танці» вже розпродано.

— Я знайду її в якогось букініста в Нью-Йорку. — Вона завагалася, і цього разу її погляд йому в очі був трішки дов­шим. — Це страшенно гарна книжка.

— Дякую. Коли я беру її з полиці і переглядаю, сам дивуюся, як її взагалі надрукували.

— Ви її часто берете?

— Йой, але намагаюся відвикнути.

Вона весело вищирилася до нього, і вони обоє розсміялися, від чого все стало природнішим. Пізніш він матиме можливість подумати, як легко це відбулося, як гладенько. Ця думка ніколи не була затишною. Вона наворожувала образ долі, і зовсім не сліпої, а озброєної на 100 % розумною прозорливістю і наміром перемелювати безпорадних смертних між величезними жорнами всесвіту для виготовлення якогось незнаного хліба.

— Я також читала «Дочку Конвея». Мені вона теж дуже сподобалася. Гадаю, ви це чуєте повсякчас.

— Надзвичайно рідко, — чесно сказав він.

Міранді теж подобалася «Дочка Конвея», але більшість із кола приятелів, з якими він спілкувався в кав’ярнях, залишались ухильними в судженнях, а критики цей роман роздовбали. Ну, такі вони, критики. Геть сюжет, нумо мастурбувати.

— Ну, а я навпаки.

— А новий роман ви читали?

— «Біллі сказав не здавайся»? Поки ні. Міс Куґан в аптеці казала, що це доволі безсоромна книжка.

— Де там, у біса, вона майже пуританська, — сказав Бен. — Мова там груба, але коли пишеш про неосвічених селюків, просто неможливо… послухайте, можна, я пригощу вас морозивом з газованкою чи ще чимось? Мені самому оце страх як схотілося.

Вона втретє перевірила його очі. Потім усміхнулася, тепло.

— Звісно. Я залюбки скуштую. У Спенсера все чудове.

Це було лише початком.

  2

— Це та міс Куґан?

Бен запитував стиха. Він дивився на високу, сухорляву жінку в червоному нейлоновому фартуху поверх білої уніформи. Її трохи підсинене сиве волосся було укладене східчастими кучериками[19].

— Так, вона. У неї є візок, з яким вона щочетверга ввечері ходить до бібліотеки і заповнює там цілу тонну формулярів-замовлень, зводячи з розуму міс Старчер.

Вони сиділи на обтягнутих червоною шкірою дзиґликах біля апарата содової, він пив газованку з шоколадним морозивом, вона — з полуничним. Заклад Спенсера також слугував як місцева автостанція, і з того місця, де вони сиділи, крізь старомодну кручену арку було видно почекальню, де з валізкою між розставлених ніг самотньо сидів смутний молодик у синій формі військово-повітряних сил.

— Не схоже, щоби він був радий їхати туди, куди йому треба їхати, правда? — промовила вона, простеживши за поглядом Бена.

— Я так уявляю, відпустка закінчилася, — сказав той. Тепер вона спитає, подумав він, чи я сам служив.

Але натомість:

— Колись і я сяду на цей автобус рейсом о десятій тридцять. Прощавай, Салимове Лігво. Напевне, матиму такий само смутний вигляд, як у того хлопця.

— Куди?

— До Нью-Йорка, сподіваюсь. Подивитися, чи зможу я зрештою жити власним коштом.

— А тут чим кепсько?

— У Лігві? Я його люблю. Але мої рідні, розумієте. Вони завжди, типу, зазиратимуть мені через плече. А це такий облом. Ну й, насправді Лігво мало що може запропонувати молодій дівчині, яка мріє про