Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Паніка миттєво охоплює мене. Я обертаюся до Сьоми, який дивиться на мене широко розкритими очима, немов намагаючись зрозуміти, що сталося. І взагалі, це не він винуватець аварії. Він тут абсолютно ні до чого.

Здається, ніби час зупинився і в повітрі повисла повна тиша. У мене все ще трясуться руки, я задихаюся, хапаючи повітря ротом.

Це моя перша ДТП.

Але тут грюкають двері іншого автомобіля і час знову набирає обертів.

Я відчиняю свої двері, щоб вийти і вибачитися, але варто побачити тачку, в яку я врізалася, як усе всередині холоне.

Я прикриваю очі й стону: "Господи, звідки в нашому провінційному містечку Lamborghini?!" Дихання захоплює від усвідомлення того, що сталося. Мені вже варто шукати як продати на чорному ринку нирку? Або виставити батьківську квартиру на продаж?

У тому, що я потрапила на великі бабки, я навіть не сумніваюся.

Чоловік підходить до мене, його погляд іскриться гнівом, і я відчуваю, як моє серце стукає все сильніше і сильніше.

Він явно в люті. Його рухи різкі й сповнені невдоволення.

Я навіть не можу уявити, що він скаже.

Мої думки кружляють вихором, поки я намагаюся зібратися з духом. Чоловік, що стоїть переді мною, має вражаючий вигляд. Молодий, у діловому костюмі та неймовірно красивий. Я б, напевно, оцінила його зовнішність гідно, якби не жахлива ситуація.

Дощ усе ще йде, дрібні краплі падають на одяг і волосся, але ні я, ні чоловік цього не помічаємо.

Його погляд іскриться роздратуванням, коли він звертається до мене:

- Тобі права хто видав-то? Ти взагалі розумієш, у що ти врізалася? - його голос гучний і вимогливий.

- Вибачте, я...

- Тут одними вибаченнями не обійтися, крихітко. На дорозі крім нас жодної машини, як можна бути такою сліпою, щоб не розминутися ? - кожне його слово просякнуте гнівом і роздратуванням. - Чортова глухомань!

Він оглядає наслідки аварії, стукає по бамперу.

Я, збита з пантелику і налякана, починаю щось бурмотіти на виправдання.

- Та мені начхати що в тебе там сталося, в окрузі немає жодного сервісного центру, щоб тачку полагодити! - гарчить він і в цей же момент трапляється друга подія за цей вечір.

На жаль, не на мою користь.

- Сьомо, ні! - кричу я, але вже пізно.

Моє серце завмирає від жаху, коли я бачу, як мій пес вискакує з машини, бо я не зачинила дверцята, і кидається на чоловіка, вирішивши, що мені загрожує небезпека через його агресивну поведінку.

Сьома чіпляється зубами в його штани, і тканина з тріскотом рветься. Це, напевно, був дорогий костюм, і тепер він явно зіпсований.

Чоловік відсахтується, намагаючись відштовхнути Сьому.  

- Ти що, зовсім з глузду з'їхала? Втихомирь свою дворнягу! - його гнівний погляд тепер спрямований на мене, а його голос стає ще гучнішим і злішим.

Я, в паніці, намагаюся схопити Сьому за нашийник, але собака не бажає відпускати його штани. Мої руки трясуться, і я відчуваю, як на очі навертаються сльози від безвиході ситуації.

- Прошу вибачення, я... я зараз... Сьома, відпусти його... - ледь чутно кажу я, розуміючи, що ситуація вийшла з-під контролю. Зазвичай спокійний і байдужий до всього Сьома, побачив загрозу в особі незнайомця і намагається захистити свою територію.

- Відвали, - грубо кидає він, відмахуючись від пса.

Нарешті мені вдається відтягнути Сьому від незнайомця.

- Вибачте, вибачте, - повторюю я, злякано дивлячись на розірвані штани чоловіка.

Він зміряє мене таким поглядом, що мені хочеться зникнути.

Незнайомець лається так, що в мене червоніють кінчики вух. Я зачиняю Сьому в машині, він усе ще гарчить, дивлячись на чоловіка.  Повертаюся до незнайомця, зі страхом чекаю на вердикт.

- Д-давайте так, я дам вам свій номер, можете мій паспорт сфотографувати...

- А давай ти просто зникнеш звідси разом зі своєю колимагою і дворнягою, - відмахується він роздратовано.

Чоловік кидає на мене останній погляд, сповнений гніву й осуду, потім сідає у свою машину, здає назад так різко, що від скрипу шин закладає вуха. Їде, залишаючи мене тремтячу стояти під дощем у повній розгубленості.

Повітря наповнюється шумом, рухом і звуками міста, але для мене, здається, воно все ще стоїть на місці. Я насилу дихаю, руки тремтять від шоку й адреналіну. Сьома дивиться на мене через скло, його очі сповнені запитань і нерозуміння.

Думки кружляють у голові: як мені тепер бути з пошкодженою машиною, як пояснити це батькам, що казати страховій компанії, адже другий учасник аварії втік із місць ДТП?

Дощ продовжує моросити, але я його вже не помічаю. Відмираю, коли позаду хтось сигналить. Адже я встала посеред дороги і була настільки налякана, що не ввімкнула навіть аварійку.

- Вибачте! - кричу у відповідь обуреному водієві. Повертаюся в салон, заводжу двигун і дуже повільно їду додому.