Читати книгу - "Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька"

         Вночі мене розбудив якийсь шум на вулиці. Я піднялася і почула як плаче Овкиня. Ні не плаче, голосить. Відчинивши двері, я побачила страшну картину. Овкиня сидить на колінах і тримає якогось молодого чоловіка, притискаючи до себе і кричить не своїм голосом. Зі слів Овуині я вловила, що це її син, який вранці повинен був повернутися з полювання. Поряд біля них стояло ще семеро чоловіків. Найстарший підійшов, поклав руку на плече Овкині і сказав: 

        -Досить горювати! Сили будуть ласкаві до твого сина, відійде, а як ні, то сльозами не допоможеш. Гарний був твій син. - Хотів і ще щось додати, але заплакана мати, підскочила на ноги і почала бити його кулаками в плечі, промовляючи:

         -Не смій таке казати! Чуєш? Не смій! Він виживе! Житиме! Це ти у всьому винен! Я відчувала, що не треба було йому іти. Я казала. Ми мене не послухали. Як ти міг?! - припалася плакати на плечі у чоловіка Овкиня. А він обійняв її одніє рукою. Я перевела погляд на хлопця і тільки зараз побачила стрілу, яка стирчала з нього. Я кинулася до хлопця. Поміряла пульс, ледве нащупала, але є, слабий, але живий.

         -Він живий! - закричала я. - Швидше, мені потрібен вогонь, щоб добре все бачити, ніж, нитка та голка. 

         Коли принесли щось схоже на смолоскип, я почала оглядати рану. Стріла пройшла нижче серця. Сильно важливих органів не зачепила. Але він втратив багато крові. І я не знаю чи була то просто стріла чи можливо у них тут стріли змащують отрутою. Будемо сподіватися на краще! Я звернулася до Овкині:

         -Чи є у Вас щось, чим знезаражують рани? - вона махнула і за хвилину принесла баночку з якоюсь жижею, схожою на лайно. 

          В той час я вже витягнула стрілу. Обсмалила ніж і лезом трішки при пекла рану. Хлопець не видавав ніякого звуку. Потім присмоливши голку, зашила рану та змастила цією жижею. Страшно було. Так, я хірург і вважаюся гарним хірургом, але тут в мене нема нічого. Все не стерильно. Препаратів немає. Буду сподіватися на краще. Якщо хлопець до ранку не помре, то вже буде гарний знак. Поки його заносили до хати, до мене підійшла Овкиня:

         -Дякую. -сказала вона. -В мене окрім нього нікого немає. Чоловіка забрала війна. Я сама його ростила. Він моя пора і втіха. Не знаю, як би я жила, якби його не стало. Ти послана нам вищими силами. 
          -Але я невпев…-почала говорити я, але жінка закрила долонею мені рот і промовила:

         -Тссс…. Ти дала надію. Це головне.

        І  пішла до хати. Я ще трохи постояла, а потім присівши біля хати в плетене крісло, почала дрімати. На вулиці було тепло, дарма що ніч. Напевно тут літо, подумала я і провалилася в сон. Але до мене знову прийшла мама. Дивно, раніше вона ніколи мені не снилася. Я бачила її тільки на фото. Одному. Там тато тримає мене на руках, а мама нас обіймає. Це точно мама. Така гарна. Як на тому фото. «Доню, він помре. Хоча його час ще не прийшов! Але ти мусиш чого врятувати. Це твоя сила. Просто потрібно сильно захотіти. В тебе вийде. Ти наша маленька. Ми поруч. Ми віримо в тебе. Врятуй його. Врятуй Лідвію.» Сказала мама і зникла. А я прокинулася. Сльози котилися, а в грудях щеміло. Як би я не любила бабусю, але мені завжди не вистачало поруч мами. Її підтримки, любові та віри. Витерши обличчя, я встала і пішла в дім. Хлопець лежав не ворухнувшись, поруч сиділа його мати, тримаючи за руку. На стелі, біля нього був світлячок. Але від нього було стільки світла, що вистачало на всю кімнату. Підійшовши я поклала долоню до лоба хлопця і ужахнулася, він палав. Просто горів. 
        -І давно він такий? -запитала я у жінки.

        -Можливо годину.

        -Чому ж мене не розбудили? -була здивована я.

        - Можливо  потрібно йому померти, щоб не мучився, доля його така, то нехай так і буде. І я піду за ним.

        Підняла на мене свої очі жінка. А в них пустота, яка поглинула всі емоції: сум, печаль, скорботу, відчай, все.

        -Так, що це таке? Ніхто не помре, чуєте?! - сказала я, взявши жінку за плечі і трохи труснувши. -Підіть, вмийтеся, бо коли Ваш син отямиться, то знову знепритомніє від Вашого вигляду! Не можна зневірятися!  

       -Аркель.

       -Що? - не зрозуміла я.

       -Його звуть Аркель. - сказала і вийшла з хати. 
       -Аркель - повторила я. 

       Цікаве імʼя. А переді мною лежав хлопець років дватцяти пʼяти, волосся чорняве,  сам високий, жилявистий, гарний, що я аж замилувалася. Так, потрібно рятувати цього красеня. Але як? Мама нічого не сказала. Що робити? Захотіти. Але я хочу його врятувати. Він потрібний своїй матері. Я не розуміючи що роблю, керуючись своїми відчуттями, взяла його за руку і ніби захотіла віддати частинку свого серця, своєї життєвої свій ритм серця. Захотіла відчути його ритм. І відчула. Відчула тепло, яке проходило по тілу. Воно йшло від серця, по руках до долонь і до нього. Відкривши очі я побачила багато сяючих частинок, золотого кольору, які витікали від мене і йшли до рук хлопця, а потім до місця, де була рана. Я хотіла відсахнутися, але ніби якась сила тримала мене і я ніби під гіпнозом дивилася на це дійство. Дивилася на цей чудесний танець маленьких світлячків. І відчувала як покидають мене сили. Не знаю скільки це тривало, поки мене знову не поглинула темрява.