Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

Слава.

Прокидаюсь від чіткого усвідомлення, що хтось розглядає мене, відчуваю присутність і навіть подих. А ще,  вже знайомий солодкий аромат ванілі з домішками фруктів. Очі не розплющую. Намагаюся пригадати події, які відбулися вчора.

Що ж такого цікавого? Що ще й досі схиляється наді мною? 

Різко та швидко обіймаю її й тягну на себе, а потім… Одномоментно опиняюся зверху, втискаючи її тендітне тіло в ліжко.

Шокована, не встигає оговтатися. Очі Ніки широко розплющені, я б навіть сказав - злякані. Губи напівідкриті. Хапає ротом повітря. Нахиляюся і цілую її. Пристрасно, але ніжно водночас. Намагається лупцювати мене стиснутими кулачками. Та поцілунок триває. Доки вона не заспокоюється й нарешті відповідає, розкриваючи губи назустріч. Так тебе не цілували, дівчинко? Правда ж!

Але ж я і сам не відчував раніше нічого подібного!

Боже! Ніколи жоден поцілунок не викликав таких відчуттів та емоцій. Моя шкіра густо вкривається мурахами  від гострого задоволення, яке повільно розливається судинами, пришвидшуючи серцебиття. 

Відриваюся від її солодких губ. Заплющую очі. Тулюся чолом до її чола.

- Ти що робиш? - Шепоче вона піді мною.

- Не знаю! - Щиро відповідаю й відкочуюся на спину. - Вибач. Напевно сплутав зі сном. 

- Угу! - Бурмоче Ніка.

- А що ти хотіла? - Запитую в неї причину її ранкового візиту.

- Я-я? - Здивовано моргає. - А-а. Перевірити чи з тобою все гаразд, чи ти прокинувся! Сніданок і кава холоне.

Швидко одягаю джинси. 

Вона при погляді на моє оголене тіло червоніє та відвертається.

- Почекаю тебе на кухні.

- Добре. - Киваю.

Але спочатку ванна кімната.

Вероніка.

Коліна ще й досі тремтять від поцілунку. Справжнього, дорослого. Так жодного разу ніхто ще мене не цілував. З жагою, з пристрастю, як у фільмах чи жіночих романах. Це не слинявий підлітковий поцілунок, коли хочеться відразу витерти губи рукавом кофти, а від нав’язливого бойфренда, який вирішив що має на ЦЕ право, як мінімум відвернутися, а максимум вліпити йому затріщину, щоб відбити бажання повторити…

Знала б сестра чим я займаюся в той час коли нікого немає вдома. А якби взнали батьки… Ой йой. Було б тоді справді непереливки.  Але є тут і зараз. 

Відчула відразу коли він тихо увійшов до кухні. Озирнулася. Серце підскочило, мене кинуло в жар. Ні-ні-ні! Ніко, тільки не червоній. Ти ж не маленьке дівчисько! А хто я? Мені ще навіть вісімнадцяти немає!

Боже! Та я навіть цілуватися до пуття ще не вмію. Я виявляється зовсім не готова була до цього всього. 

Відчуття страху та цікавості міцно сплелися, додаючи трему, пришвидчуюючи кров.

- Я зашила і випрала твій світшот. - Згадала й за декілька хвилин повернулася з його річчю.  

- Дякую! - Взяв його.

- Почекай! - Сіпнулася я доки він не одягнув його. - Давай спочатку ще раз продезинфікую твій поріз.

- Добре! - Погодився й вмостився на стілець. 

- То хто тебе так, Слава Богун? - Запитала прикладаючи спонж змочений вже у перекисі водню, який півгодини тому придбала в аптеці поряд. 

- Не знаю! - Він замовк, а потім додав. - Чесно.

Обережно наклала на те місце пластир. Ось так. Майже професійно.

- Твоя кава! - Простягнула йому чашку з ароматним напоєм. 

Кивнув і відпив.

- Смачна! - Відверто поглянув мені в очі. Це він зараз точно про своє латте?

Відкидається на спинку стільця й знову не відводить від мене погляду. Може вже досить? А то так і шматок канапки до горла не полізе!

- Отже! Ти у вільний від нічних клубів час, танцюєш! - Видав він.

- Що? - Примружилася. - Звідки ти знаєш? Може ти шпигун? А своє ім'я вигадав на ходу?

- Може! - Зухвало посміхається. - А ти ще не пошукала на просторах інтернету?

- Ні! - Відповідаю незамислюючись. 

Коли ще було вчора по інтернету блукати? А ранком? Ранком зашивала його світшот, всі пальці поколола. Бігала до аптеки. Готувала сніданок.

- От і добре! 

Мені здається, чи він і справді зітхнув з полегшенням?

- Просто помітив у передпокої форму! 

Так просто!? Видихай, Ніко і ти! А то так і до манії переслідування лише один крок!

- Мені теж можна вгадати щось про тебе? - Поцікавилася я.

Слава вмить став серйозним. 

- Ну спробуй! - Впився знову поглядом.

- Отже в цю гру все ж таки можна грати удвох! - Підсумувала і теж зручно сіла, випрямила хребет та з викликом поглянула на нього. 

- В тебе щось сталося, якась трагедія… - Мій подих перехопило бо помітила, як змінюється й водночас напружується його обличчя, стає суворим і непроникним. Отже вгадала. 

- Все ж таки навела справки! - З’язвував він.

В одну мить, навіть моргнути не встигла, як він опинився поряд й навис наді мною, схопивши за плечі. Та ця його дія не викликала страху. Відчуваю, що нічого мені не зробить.