Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Тоді я думала, мій світ зруйнувався, але головнокомандувач мав рацію, вибираючи мене для цієї ролі. Адже я зуміла зробити все, що він задумав: отримала роботу і безнапасно стягнула карти з планами нападу з-під носа самого головнокомандувача ворожої армії. Так, я крута, і, щонайменше, найкращий шпигун нашої держави, проте чомусь від цього зовсім не радісно.

Карти та плани вже на півдорозі до столиці, їх забрав птах, зачарований Настасією. А сама чаклунка, намагаючись виграти для мене час, усе ще залишалася внизу, у підніжжя гори, там, де рідкісні білі спалахи вже повністю поглинула темрява. Імовірно, вона розуміла, що нас покинули, і ніхто не прийде на допомогу, але чомусь усе одно залишилася зі мною. Можливість піти у неї була, але зайве благородство згубило вже не одну людину. Спалахи світла зникли в темряві, тож, найімовірніше, вона все-таки мертва. Тепер тільки думка, що я зараз помру так само як і вона, рятує від мук совісті.

Вітер посилюється, біля підніжжя гори настає темрява. Русява коса під шоломом майже розв'язалася і тепер прямує слідом за вітром, дратуючи мене. Меч здається непіднімним, але лише з його допомогою я ще тримаюся на ногах. Так глибоко всадила його в землю, що вже не зможу самотужки витягнути. Так, шпигун з мене який-не-який ще вийшов, а боєць так собі, навіть втекти не можу.

Мої сили на межі від довгої біганини та нервового перенапруження. Знаю, що він зараз з'явиться тут, але я не зможу нічого зробити йому. У мене є всього один жалюгідний шанс, маленька надія на мою здогадку і нічого більше.

Чорт, як я до цього докотилася? Ніколи не думала, що помру ось так!

За спиною дерева і невеликі скелі, можливо, якби я була хоч трохи витривалішою, зуміла б до них забратися, але сил не залишилося, і все, що можу, це перевести дух.

Темрява дісталася майже до вершини, де стою я. Починають підгинатися коліна від страху, як завжди вчасно! Обертаюся, там, далеко за деревами свобода і найкрасивіший у світі захід сонця. Чорт, мій останній захід сонця, а я, на жаль, не можу ним помилуватися. Швидко витираю обличчя від мимовільних сліз. От ще, плакати, як дурепі, перед смертю, не вистачало!

Нехай я й не сама вибрала цей шлях, але погодилася ж, тож пожинати доведеться самій!

Він з'явився несподівано, раптово застрибнувши на вершину, буквально з нізвідки. За його спиною майже нереальна темрява заполонила долину, просто демон із тих моторошних притч, що батько читає на проповідях. Щось коліна зрадницьки тремтять, від одного погляду на кремезну статуру в моторошній амуніції.

Чорна, вкрита незрозумілою лускою, броня поблискує на світлі, лусочки гострі навіть торкнутися страшно. Як вони взагалі її не те, що носять, а надягають? Та ще в нього вона такої форми, що надає вигляду якогось демона або того самого монстра з розповідей біженців. Хай там як, але я знаю, що ніякий не монстр усередині, а людина, майже людина. Щоразу, як його бачу, так і хочеться скоротити час його існування на цьому світі.

Броня на спині у великих гострих голках, шолом прикрашають такі самі голки, тому він схожий на великого металевого дикобраза. Витягнутий передок шолома спотворює форму голови, роблячи її схожою на голову якогось дивовижного птаха з дзьобом. На грудях вигнута пластина, що обрисами нагадує родовий герб воєначальника - ворона. Але він настільки непомітний, що, якби не знала, який у нього герб, не помітила б. Усе його тіло закуте в сталь, а шипи на спині спускаються до п'ят, утворюючи щось схоже на складені крила або складки плаща. Витягнуті прорізи для очей, що світяться червоним, доповнюють і без того лячний вигляд.

Весь із себе брутальний тип, хоча насправді звичайний монстр.

Артал Безстрашний, так називають його воєначальники. Солдати ж, як і наші біженці, не такі благочестиві та кличуть просто монстром. Не можу з ними не погодитися: двометровий, одягнений в обладунки, він більше схожий на страшного демона з чистилища, монстра, а аж ніяк не на людину. Коли ж він підняв свій меч, закинувши його на плече плазом, я трохи злякалася. Ну, як трохи? Досить пристойно, раз змогла вирвати із землі меч і, перемагаючи себе, абияк підняти його, наплювавши на мозолі й біль у пальцях.

Монстр відреагував швидко, так що я не зрозуміла, що мене взагалі з ніг збило. Одну мить тому він тримав меч, і вже наступної я вже зустрілася з сирою землею обличчям.

Ой! Мати його, сіру, яке «ой»!

Шолом злетів і покотився з гори в прірву. Меч усе ще затиснутий у руці, але світ став так дивно обертатися, що мене тягне блювати. Я ледь піднялася з колін, відчуваючи як ноги тремтять від страху. Не найкращий стан для протиборства з ворожим головнокомандувачем. Вітер вдарив в обличчя, розвіваючи вкрай розпущене волосся, від чого я почала плюватися, намагаючись витягнути його з рота.

- Жінка, ще одна жінка, - страшний і грубий голос, понівечений шоломом, змусив злякано здригнутися. Ось тільки інтонація мені ще більше не сподобалася, поблажлива така, як у Ферера. Ну і чого я тут перед ним тремчу як мокре курча?! Стиснула губи та, важко спираючись на меч, випрямилась.

- Наскільки ж жалюгідні ваші чоловіки, якщо вас посилають замість себе? - посміхається, точно посміхається, хоча я не бачу цього через закритий шолом.

- Але ж ми впоралися, - не втрималася від єхидної посмішки та гордо розправила плечі, зручніше перехоплюючи меч.

Як це кумедно, стою тут із мечем, який у руки вперше взяла тиждень тому, і не маю уявлення, що з ним робити. Я така самовдоволена, а навпроти мене досвідчений і безжалісний боєць. І доводиться ж вдавати, що не розумію, як усе погано, і тягнути час, сподіваючись незрозуміло на що.