read-books.club » Сучасна проза » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

151
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Історія втраченої дитини" автора Елена Ферранте. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 125
Перейти на сторінку:
На мої пояснення, що я знову їду, Деде і Ельза влаштували цілу драму, однак ні разу не запитали про батька, хоча вже давно його не бачили. Деде навіть вигукнула слова, які, звичайно, належали не їй, вона почула їх від когось іншого: «Ну то їдь! Їдь геть! Ти погана, погана!» Я поглянула на Аделе, сподіваючись, що вона мені допоможе, затіє якусь гру, аби відволікти дітей, але вона не рушила з місця. Побачивши, що я йду до дверей, діти розплакалися. Ельза першою закричала: «Я хочу з тобою!» Деде намагалася стриматися, продемонструвати байдужість і навіть зневагу, але врешті не втрималася і розревілася ще дужче за сестру. Мені довелося пручатися, вони хапали мене за сукню, виривали з рук валізу. Їхній плач я чула навіть на вулиці.

Подорож до Неаполя видалася мені нескінченною. На під’їзді до міста я притулилася чолом до шибки. Що більше потяг уповільнював хід, запливаючи до міста, то сильніше в мені наростала тривога. Мене бентежив вигляд околиці міста з її сірими багатоповерхівками за залізничними коліями, стовпами ліній електропередач, світлом семафорів, кам’яними бордюрами. Коли потяг нарешті зупинився, я подумала, що Неаполь, з яким я так міцно була зв’язана і до якого поверталася, тепер утілився для мене в одному лише Ніно. Я знала, що його ситуація ще складніша, аніж моя. Елеонора вигнала його з дому, для нього теж усе стало тимчасовим. Уже кілька тижнів він мешкав у свого університетського колеги неподалік від собору. Куди він мене поведе, що ми робитимемо? І найголовніше: що ми вирішимо, враховуючи те, що жодних конкретних планів на спільне майбутнє ми не мали? Я знала одне: всередині у мене все палало від бажання, мені не терпілося знову його побачити. Я вийшла з вагона з острахом: а раптом щось завадило йому зустріти мене на пероні? Але він був там: завдяки високому зросту я відразу помітила його над натовпом.

Це мене підбадьорило. Ще більше мене підбадьорило те, що він замовив для нас номер у невеличкому готелі в центрі, таким чином довівши, що не має ніякого наміру ховати мене в домі свого товариша. Нас охопила любовна лихоманка, і час пролетів швидко. Увечері ми гуляли вздовж набережної, Ніно ніжно обіймав мене за плечі і раз у раз нахилявся, щоб поцілувати. Я всіляко намагалася умовити його поїхати зі мною до Франції. Він повагався, але врешті відмовився, бо мав купу справ в університеті. Він ні словом не обмовився ні про Елеонору, ні про Альбертіно, ніби одна лише згадка про них могла зіпсувати нашу радість від перебування разом. А от я розповіла йому про відчай доньок і сказала, що треба якомога швидше знайти вихід із ситуації. Я бачила, як він нервується, адже найменші проблеми відразу вибивали його з колії. Побоювалася, що він раптом скаже: «Не можу так більше, повертаюся додому!» Але я помилялася. Коли ми пішли вечеряти, Ніно нарешті пояснив мені, у чому справа. Несподівано посерйознішав і сказав, що має неприємні новини.

– Ну то кажи вже, – буркнула я.

– Вранці мені телефонувала Ліла.

– Он як!

– Хоче з нами зустрітися.

7

Вечір було зіпсовано. Ніно пояснив, що моя свекруха повідомила Лілі, що я в Неаполі. Йому було ніяково про це говорити, він ретельно добирав слова, аби наголосити на власній непричетності: «У Ліли не було мого номера, а тому вона запитала в моєї сестри номер мого колеги. Вона зателефонувала якраз перед тим, як я їхав на вокзал до тебе. Я не сказав відразу, бо побоювався, що ти розгніваєшся і увесь день піде шкереберть». І додав наприкінці:

– Ти ж знаєш її вдачу, я не зміг відмовитися. Ми домовилися, що зустрінемося завтра утрьох об одинадцятій, вона чекатиме нас на площі Амедео, біля входу до метро.

Я не втрималася:

– І як давно ви з нею знову почали спілкуватися? Ви бачилися?

– Що ти верзеш?! Звичайно, ні!

– Я тобі не вірю.

– Елено, присягаюся тобі, що я не чув і не бачив Лілу з 1963 року!

– А ти знаєш, що її син не від тебе?

– Вона сказала мені вранці.

– Отже, ви достатньо довго проговорили, до того ж про інтимні речі.

– То вона завела розмову про сина.

– А тобі всі ці роки ні разу не спало на думку поцікавитися?

– Це моя особиста справа, не бачу потреби обговорювати її зараз.

– Твої особисті справи тепер і мої теж! Нам багато про що слід поговорити, а часу в нас обмаль. І я не для того покинула дітей, аби марнувати час на Лілу. Як ти взагалі додумався погодитися на зустріч?!

– Я думав, що тобі буде приємно. Урешті, он там є телефон. Зателефонуй своїй подрузі і скажи, що у нас безліч нагальних справ і ти не зможеш із нею зустрітися.

Отак він несподівано розсердився, і я замовкла. Так, Лілину вдачу я добре знала. Відтоді як я повернулася до Флоренції, вона часто мені телефонувала, але моя голова була забита іншим, і тому я або кидала слухавку, або просила Аделе сказати, що мене немає вдома. Але Ліла не здавалася. Вона цілком могла дізнатися від Аделе, що я в Неаполі, могла здогадатися, що я не з’явлюся в нашому районі, могла знайти спосіб зв’язатися з Ніно, аби зустрітися зі мною. Що тут такого? І до того ж на що я сподівалася? Я завжди знала, що він кохав Лілу і Ліла його кохала. І що? Це було давним-давно, і ревнувати безглуздо. Я обережно погладила його руку і пробурмотіла: «Добре, завтра підемо на площу Амедео».

Ми повечеряли, Ніно завів розмову і довго говорив про наше майбутнє. Він змусив мене пообіцяти, що відразу після повернення з Франції я подам офіційну заяву на розлучення. Сам він, за його словами, уже поговорив із другом-адвокатом, і, незважаючи на складність ситуації і те, що Елеонора та її родичі напевне завдадуть йому чимало клопоту, був налаштований іти до кінця.

– Ти ж знаєш, – сказав він, – у Неаполі такі справи складніше вирішувати через застарілі погляди, а також грубі манери та невихованість людей. Батьки моєї дружини не дуже відрізняються від моїх чи твоїх. Хоч у них і багато грошей, вони не належать до вищого суспільного прошарку.

І ніби для того, щоб краще пояснити свою думку, почав вихваляти моїх свекрів.

– На жаль, – вигукнув він, – мені доводиться мати справу не з такими інтелігентними та вихованими людьми, як Айроти.

Я слухала його, але між нами вже була Ліла. Вона ніби сиділа поряд за столом, і мені ніяк не вдавалося викинути її з голови. Поки Ніно говорив, я пригадувала, у яку халепу вона потрапила лише заради того, аби бути разом із ним, не побоялася ні гніву Стефано, ні свого брата, ні

1 ... 5 6 7 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"