Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– Тобі подобається Коломба?

– Вона симпатична.

– Я запитала, чи вона тобі подобається.

– Тобі кортить посваритися?

– Ні.

– Ну тоді сама подумай: як мені може подобатися Коломба, якщо я кохаю тебе?

Я лякалася щоразу, коли він говорив до мене таким тоном, коли в ньому чулася хоч крапля глузування. Мені ставало моторошно від думки, що між нами могло бути щось не так. Він сказав, що просто поводився чемно у відповідь, і я заснула. Але спалося мені погано. Серед ночі мені здалося, ніби я в ліжку сама. Я спробувала розплющити очі, але сон знову мене зморив. Не знаю, скільки минуло часу, коли я знову прокинулася. Ніно стояв серед кімнати у темряві, принаймні так мені здалося. «Спи», – сказав. І я заснула.

Наступного дня господарі повезли нас до Нантера. Ніно протягом усієї подорожі грайливо базікав із Коломбою. Я намагалася не звертати уваги. Як я збираюся з ним жити, якщо тільки те й роблю, що за ним слідкую і підозрюю?! Коли ми приїхали на місце, він почав так само загравати з приятелькою Маріарози – власницею видавництва, та її компаньйонкою. Першій було років сорок, а другій – під шістдесят, причому в обох не було й натяку на витонченість подруги Оґюстена. Тож я полегшено зітхнула, вирішивши, що він так поводиться з усіма жінками без якогось прихованого наміру. І нарешті мій настрій знову поліпшився.

Обидві жінки тепло мене привітали, розпитали, як поживає Маріароза. Повідомили, що моя книжка вийшла у продаж зовсім недавно, але вже з’явилися перші рецензії. Старша жінка мені їх показала, здавалося, вона сама дивувалася, як добре про мене відгукувалися, і наголосила на цьому, звернувшись до Коломби, Оґюстена й Ніно. Зачитала по кілька рядків із різних статей. Їх написали жінки, але імен авторок я ніколи не чула, а от Коломба й видавчині добре їх знали. Рецензентки не скупилися на похвалу. Напевне, я мала радіти, адже напередодні мені довелося самій себе нахвалювати, а тепер у цьому не було жодної потреби. Але особливої радості я не відчувала. Ніби відтоді, як я покохала Ніно, а він покохав мене, решта подій мого життя – тих, що вже сталися і ще могли статися, – відійшла на другий план. Я стримано висловила своє задоволення і без особливого захвату погодилася з планом просування книги, який запропонували видавчині.

– Вам треба буде невдовзі повернутися до нас, – вигукнула старша жінка, – принаймні нам би цього дуже хотілося!

А молодша додала:

– Маріароза розповіла про ваші шлюбні негаразди. Ми щиро сподіваємося, що ви зможете їх пережити з найменшими душевними втратами.

Так я зрозуміла, що новина про мій розрив із П’єтро стала відомою не лише Аделе, а вже й дійшла до Мілана і навіть до Франції. «Так краще, – подумала я, – буде простіше завершити справу з розлученням». А про себе вирішила: візьму те, що мені належить, і не боятимуся втратити Ніно, не хвилюватимуся через Деде та Ельзу. Мені щастить, тож він завжди мене кохатиме, а мої доньки – це мої доньки, усе якось улаштується.

6

Ми повернулися до Рима. Попрощалися, поклявшись одне одному у вірності й вічному коханні, – тільки те й робили, що клялися. Потім Ніно поїхав до Неаполя, а я – до Флоренції. Зайшла додому ледь не навшпиньках, переконана у тому, що на мене чекає чи не найважче життєве випробування. Але дівчатка зустріли мене з тривожною радістю, ходили за мною слідком – не лише Ельза, а й Деде, – ніби боялися, що як тільки вони від мене відійдуть, я знову кудись подінуся. Аделе поводилася чемно й ні разу не згадала про те, чому вона опинилася в моєму домі. П’єтро, білий як стіна, обмежився тим, що вручив мені аркуш, на якому було занотовано всі телефонні дзвінки до мене (аж чотири рази траплявся Лілин номер!), пробурмотів, що йому треба поїхати у справах, і вже за дві години вирушив, не попрощавшись ні з матір’ю, ні з дітьми.

Минуло кілька днів, перш ніж Аделе чітко виголосила свою позицію: вона хотіла, щоб я отямилася й повернулася до чоловіка. І їй знадобилося кілька тижнів, аби зрозуміти, що я не мала наміру робити ні те, ні те. Протягом усього часу вона ні разу не підвищила голос, не втратила самоконтроль, не глузувала з моїх частих і довгих телефонних розмов із Ніно. Більше її цікавили дзвінки видавчинь із Нантера, які повідомляли про успіх моєї книжки та графік зустрічей із пресою та читачами, що мали відбутися по всій Франції. Аделе не здивували позитивні відгуки у французьких газетах, вона була переконана, що скоро моя книжка приверне таку саму увагу і в Італії. Сказала, що завдяки її зв’язкам та підтримці я могла б досягти ще більшого успіху. З особливим запалом вона вихваляла мій розум, мою культуру, сміливість і жодного разу не взялася захищати свого сина, який за ті дні так і не об’явився.

Я відразу відкинула думку про те, що у П’єтро якісь робочі справи за межами Флоренції. Зі злістю і зневагою я збагнула, що він довірив матері залагодити нашу подружню кризу, а сам тим часом сховався у якійсь норі, щоб працювати над своєю нескінченною книжкою. Одного разу я не втрималася і сказала Аделе:

– Жити з вашим сином було справді дуже важко.

– Із будь-яким чоловіком важко жити.

– Повірте мені: з ним було особливо важко.

– То ти гадаєш, що з Ніно буде легше?

– Авжеж.

– Я трохи поцікавилася, у Мілані про нього ходить багато пліток, і всі не на його користь.

– Мені немає діла до пліток у Мілані. Я кохаю його двадцять років, тож обійдуся якось і без них. А про нього я знаю більше, аніж будь-хто.

– Як же тобі подобається казати, що ти його кохаєш!

– А чому мені це має не подобатися?!

– І справді, чому? Я помилилася: навіщо намагатися розкрити очі на правду закоханій людині?

Після того ми з нею більше не згадували Ніно. А коли я попросила її приглянути за дівчатками, поки я навідаюся до Неаполя, вона й бровою не повела. Не повела вона бровою й коли я заявила, що відразу після Неаполя поїду до Франції на цілий тиждень. Лише запитала з легкою іронією в голосі:

– А на Різдво хоч повернешся? Побудеш із дітьми?

Те питання мене майже образило, і я відповіла:

– Звичайно.

Я напхала повну валізу білизни та елегантного одягу.