Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Мікеле Солари. Згадка про батьків на якусь мить перенесла мене на Іскію, на вечірній пляж Маронті – Ліла з Ніно у Форіо, а я – на вологому піску з Донато, – і мене охопив жах. Подумала, що цю таємницю ніколи не зможу йому розкрити. Скільки слів залишаються несказаними між двома закоханими, і який високий ризик того, що їх скаже хтось третій, зруйнувавши вщент їхнє кохання! Його батько і я, він і Ліла. Я спробувала відкинути від себе неприємні спогади, згадала про П’єтро і його страждання. Ніно це роздратувало, тепер він ревнував, а я намагалася його заспокоїти. Він став вимагати розставити всі крапки над «і», я – теж. Нам здавалося, що це необхідно зробити, щоб розпочати нове життя. Ми будували плани, коли і де. Ніно працював у Неаполі, тож мусив жити тут, а я мала бути із дітьми у Флоренції.

– Повертайся до Неаполя, – несподівано сказав він, – переїжджай якомога швидше.

– Це неможливо, П’єтро має бачитися з доньками.

– Їздитимете по черзі! Раз ти возитимеш їх до нього, раз він сюди приїжджатиме.

– Він не погодиться.

– Погодиться.

За такими розмовами минув вечір. Що більше ми обговорювали, то складнішим усе здавалося. Що більше намагалися уявити наше життя разом – кожен день, кожну ніч, – то більше нам цього хотілося і всі труднощі розвіювалися, як дим. Тим часом ресторан спорожнів, офіціанти мляво перемовлялися між собою і позіхали. Ніно розплатився, ми повернулися на набережну, де досі було багато народу. Якоїсь миті, поглянувши на темну воду і відчувши запах моря, я відчула, ніби наш район ще більше віддалився і став ще більш чужим для мене, ніж тоді, коли я від’їжджала до Пізи чи Флоренції. Сам Неаполь несподівано віддалився від Неаполя, а Ліла – від Ліли. Я відчувала поряд не її, а свої страхи. А насправді поряд був лише Ніно. Я шепнула йому на вухо:

– Ходімо спати!

8

Наступного ранку я прокинулася рано й зачинилася у ванній. Довго стояла під душем, ретельно висушила волосся, боячись, що готельний фен із його занадто потужним струменем повітря не так мені його вкладе. Незадовго до десятої розбудила Ніно, який, хоч і затурканий спросонку, засипав мене компліментами, побачивши, яку сукню я одягнула. Спробував було пригорнути, але я відсторонилася. Як я не намагалася вдати, ніби нічого не сталося, мені було важко йому пробачити. Він перетворив день нашого з ним кохання на день із Лілою, і тепер весь час минав в очікуванні цієї незапланованої зустрічі.

Я потягла його на сніданок, він слухняно поплентався за мною. Не сміявся, не кепкував із мене, лише промовив, легенько провівши кінчиками пальців по волоссю: «У тебе чудовий вигляд». Звичайно, він відчував мій стан. Я справді боялася, що Ліла прийде на зустріч одягнена, як на свято. Я була такою, як була, а вона вродилася красунею. Крім того, у неї знову завелися гроші, і за бажання вона знову могла доглядати за собою, як робила це замолоду на гроші Стефано. Мені не хотілося, щоб її врода знову його засліпила.

Ми вийшли десь о пів на одинадцяту, дув холодний вітер. Повільно рушили до площі Амедео, мене трусило, хоч я була одягнена у тепле пальто, а Ніно обіймав мене за плечі. Ми ні словом не згадали Лілу. Ніно дещо неприродним тоном завів розмову про те, як погарнішав Неаполь відтоді, як мером міста став комуніст, і знову почав умовляти мене переїхати з дітьми якомога швидше. Він усю дорогу міцно пригортав мене до себе, і я сподівалася, що так триватиме до самої площі. Мені хотілося, аби Ліла вже чекала на нас біля входу до метро, помітила здалеку, замилувалася нами і вирішила, що ми з Ніно чудова пара! Але Ніно, наближаючись до місця зустрічі, вивільнився і запалив цигарку. Я несвідомо взяла його за руку, міцно стиснула, і так ми з ним прийшли на площу.

Лілу я спершу не помітила, і на якусь мить у мене промайнула надія, що вона не прийде. Аж раптом вона мене гукнула. Гукнула звичним командним тоном, так, ніби геть не сумнівалася, що я її почую, що обернуся, що послухаюсь. Вона стояла на порозі бару навпроти входу до метро: руки в кишенях коричневого заношеного пальта, ще худіша, аніж зазвичай, зсутулена, блискуче чорне волосся зі срібними нитками сивини затягнуте в кінський хвіст. Вона здалася мені тією самою Лілою – дорослою Лілою зі слідами тяжкої праці на фабриці. Нічого не зробила, аби хоч трішки причепуритися. Міцно мене обняла, дзвінко розцілувала в обидві щоки, щасливо розсміялася. Потім байдуже простягнула руку Ніно.

Ми всілися за столик у барі. Майже весь час говорила вона, ніби ми з нею були вдвох. Вона відразу відчула мою ворожість, напевне, прочитала її у виразі обличчя, а тому весело промовила:

– Ну добре, я помилилася, тому ти образилася. Але годі вже! Відколи ти стала такою вразливою? Ти ж знаєш, що я тебе люблю, помирімося вже!

Я стримано всміхнулася, нічого не відповівши. Вона всілася навпроти Ніно, але ні разу не глянула на нього й не заговорила. Було ясно, що вона прийшла заради мене, спробувала навіть узяти мене за руку, але я м’яко її вивільнила. Ліла хотіла помиритися, хотіла знову ввійти в моє життя, хоча й не схвалювала мій вибір. Я зрозуміла це з того, як вона засипала мене питаннями, не слухаючи відповідей. Їй так кортіло захопити кожен куточок мого життя, що ледь згадавши про одне, вона відразу перескакувала на інше.

– А з П’єтро у тебе як?

– Погано.

– А діти?

– Усе добре.

– Подаватимеш на розлучення?

– Так.

– І ви двоє житимете разом?

– Так.

– Де, в якому місті?

– Не знаю.

– Повертайся сюди.

– Занадто складно.

– Я сама знайду тобі квартиру.

– Якщо виникне потреба, я скажу.

– Ти пишеш?

– Вийшла нова книжка.

– Ще одна?

– Так.

– Тут про неї нічого не казали.

– Поки що вона вийшла лише у Франції.

– Французькою?

– Так.

– Роман?

– Повість, але з філософськими відступами.

– Про що?

Я ухилилася від докладної відповіді. Перевела розмову на Енцо, Дженнаро, район, її роботу. Коли згадала про сина, вона якось загадково усміхнулася і заявила, що скоро я його побачу: зараз він у школі, але його забере Енцо, і для всіх наша зустріч буде чудовою несподіванкою. А на моє питання про район Ліла відреагувала байдуже. Про жахливу смерть Мануели Солари і всю бучу, яку вона викликала, сказала лише: «Нічого особливого, убивають одне одного, як у будь-якому іншому куточку Італії». Несподівано заговорила про мою матір, розхвалювала її енергійну вдачу та практичність, хоч і добре знала, що в нас погані стосунки. І так само несподівано з великою любов’ю говорила про своїх батьків, наголосивши, що відкладає гроші, аби викупити їхнє житло й дати