Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Натовп знову спалахнув активним гомоном. Я схвильовано переступила з ноги на ногу в очікуванні подальших слів старости. Тілом пройшлася хвиля мурах, момент став справді напруженим. Мені не вірилося, що Устим із такою щирістю й радістю говорив про наші з Орестом заручини. На моїй пам’яті, подібного до мене він не проявляв ніколи.
- То хто ж ця щасливиця? – викрикнув хтось із натовпу зацікавлено, інші ж миттю підхопили й підтримали того схожими вигуками.
Я сором‘язливо всміхнулася й щасливо глянула на Ореста. В голові не вкладалося те, як коханий зміг переконати свого батька змінити його думку щодо нашого союзу. В цей момент з мого серця, наче великий тягар упав, дихати стало значно легше.
- Кохана, підійди до мене, – рівним тоном попросив майбутній чоловік, простягнувши вперед руку.
Тільки його погляд водночас дивився на мене й, наче, не на мене.
Зробила декілька несміливих кроків уперед і зупинилася, вловивши боковим зором рух впевненої постаті щасливої Килини. Кинувши на мене зверхній, навіть переможний погляд, вона грайливо підморгнула й порівнялася з Орестом, підхопила того за руку. Їх пальці міцно переплелися, а погляди схрестилися.
- Як це все розуміти? – прошепотіла розгублено, шокованим поглядом прикипівши до пари.
- Через три дні відбудеться сватання. За два тижні опісля Килинка офіційно стане моєю дочкою й дружиною Ореста. Запрошуємо всіх на святкування весілля, кожен буде званим гостем,– вирішив добити мене Устим.
Мефесці взялися щасливо викрикувати привітання й підносити молитви духам, прохаючи в них довгих літ добробуту для молодих. Кожне їх слово ножем врізалось у моє серце, шматувало його, завдавало нестерпного болю.
«Чому?» – билось у голові одне-єдине, сповнене розпачу питання.
Але зараз нікому було дати мені потрібну відповідь. Коханий чоловік надто був зайнятий новою нареченою й увагою співмешканців. Тому я вирішила не мучити себе болісним спогляданням за новонареченими й не влаштовувати скандальних сцен собі ж на зло. Натомість розвернулась і побігла туди, де сподівалася знайти хоч якусь підтримку й утіху.
- Марфо! Марфо, він зрадив мене! Зрадив! – влетіла я заплакана до будинку знахарки й упала на ліжко, уткнувшись обличчям в холодну подушку, аби та приглушила звуки мого страждання.
Після смерті батька Орест став чи не єдиною людиною, котра підтримала мене, подарувала надію на щастя, не дала опустити руки… Чому він так учинив? Чому збрехав? І чи брехав узагалі? Мені здавалося, наші почуття були щирими та взаємними. Що змінилося? Чому він зрадив?
О, духи, даруйте мені сили витримати це все!
- Марфо? – я на мить відірвала заплакане обличчя від подушки й роззирнулася. Жінка не відповіла, отже, її немає дома. Але ж де вона, якщо не на святі? Знаю точно, що відлюдькувата знахарка на таку подію не пішла б. Та й раніше вона говорила мені, що бажає зостатися дома й лягти раніше. Невже так швидко заснула?
Вийшла в коридор, зазирнула до кухні. Пусто. Мене взяла липка тривога. Та була в Марфи на другому поверсі ще одна кімната – спальня її померлого сина, куди мені вхід був, чомусь, суворо заборонений.
От туди я й вирішила одним оком про всяк випадок заглянути.
- Марфо! – прочинила двері й боязко заглянула.
- Не дивися! – скрикнула раптом жінка, злякавши мене.
Різко відступивши, здригнулася.
- Марфо, ти потрібна мені… – жалісне.
- Потім! – суворе і беззаперечне.
- Будь ласка...
- Мерщій забирайся звідси! Я вже лягла й не маю бажання когось бачити.
Зітхнула й похнюплено розвернулася. Почуватися розбитою й нікому не потрібною було боляче. Ще більше по розбитому серцю різала груба поведінка чи не єдиної тепер близької людини. Та знаючи її характер, я не стала цього ставити жінці на карб і справді зібралася піти додому. Однак, погляд зачепився за великі брудні відбитки чобіт на підлозі. У нас таких ніхто не носить. Підошва у селян переважно пряма, без узорів, а тут чітко видно хвилясті лінії.
«Невже до будинку вдерся чужинець?» – подумалося мені страшне. Однак відразу з‘явилася певна невпевненість: чому б тоді знахарка поводила себе настільки спокійно? Та й єдиний іноземець тут заледве живий лежить у будиночку пана Тераки – місцевого дільничого.
Чи, може, він не єдиний?
Нічого не розумію.
- Марфо, а хто це тут так наслідив? – запитала підвищеним тоном, побоявшись знову заглядати до забороненої кімнати.
- Не твоє діло! Іди додому, як веліла! – злісно прикрикнула жінка, чим іще більше здивувала. Вона хоч і переважно сувора зі мною, проте в таких тонах ніколи ще не говорила.
Невже справді сталося щось жахливе?
В голові миттю виникла одна, на перший погляд, безглузда ідея. Підхопивши з підлоги неробочу масляну лампу, запалила її й підійшла до кімнати, де сиділа жінка. Саму Марфу я не бачила – у приміщенні стояла безпросвітна темінь, котру розбавляла лише одна скупа свічка. Та перевірити свою здогадку все ж могла.
- Залишу це тут, аби тобі було краще видно, – мовила я, поставивши лампу на тумбі, яка розташовувалася одразу біля дверей.
Її світло яскраво розлилося ледь не по всій кімнаті, що розмірами нагадувала, швидше, велику комору. Тому одного світила цілком вистачило на те, аби освітити й розгледіти чужу тінь, котра ховалася за прочиненими дверима. Велику і страшну.
Серце вмить забилося швидко-швидко. Як і було велено раніше, розвернулася й побігла до виходу, маючи на думці лише одне – покликати когось на допомогу. Проте позаду раптом щось гучно гримнуло, а вже за мить чиясь сталева лапа вхопила мене за плечі та боляче смикнула назад, притягнувши до стіни й затуливши рота.
Від страху забула, як дихати. Паніка охопила розум – і все тіло затремтіло від сліз, які набігли на очі.
- Зараз я заберу руку й відпущу тебе. Та якщо закричиш – мій клинок миттю проткне твоє горло. Затямила? – прохрипів на вухо грубий чоловічий голос.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невситимі, Анна Мавченко», після закриття браузера.